Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Твала бундючно глянув на мене й нахмурився: моя пропозиція йому була відверто не до душі.

— Нехай приженуть молодого бика, — наказав він двом слугам.

Ті щодуху кинулися виконувати його наказ.

— Тепер, — сказав я, звертаючись до сера Генрі, стріляйте ви. Я хочу показати цьому бандитові, що я не єдиний чаклун у нашій компанії.

Сер Генрі зразу ж узяв гвинтівку і звів курок.

— Сподіваюся, що я не промахнуся, — сказав він із важким зітханням.

— Якщо не влучите з першого разу, стріляйте вдруге. Цільтеся на сто п’ятдесят ярдів і чекайте, поки тварина не повернеться до вас боком.

Знову настала мовчанка.

Раптом у воротах крааля з’явився бик. Побачивши таке скупчення народу, він зупинився, обводячи натовп переляканими, безтямними очима, потім круто повернувся і замукав.

— Стріляйте! — прошепотів я.

Бум! Бум! — пролунав оглушливий постріл, і всі побачили, що бик лежить на спині, конвульсивно дриґаючи ногами: розривна куля влучила йому просто в ребра. Багатотисячний натовп завмер від здивування і жаху.

Із незворушним виглядом я повернувся до короля:

— Ну що, збрехав я тобі, о королю?

— НІ, біла людино, ти сказав правду, — відповів Твала з майже благоговійним жахом.

— Слухай, Твала, — вів далі я, — ти все бачив. Знай же, ми прийшли сюди з миром, а не з війною. Подивися! — І я високо підняв вінчестер. — Ось цією палицею з дірою посередині ти зможеш убивати, як ми. Тільки пам’ятай, що я її зачарував. Якщо ти піднімеш цю чарівну палицю проти людини, вона уб’є не її, а тебе. Постривай! Я хочу показати тобі ще дещо. Нехай один із твоїх воїнів одійде від нас на сорок кроків і застромить у землю рукоятку списа так, щоб його лезо було повернуто до нас плоским боком.

Цей наказ був миттю виконаний.

— Тепер, о королю, дивися! Звідси я у друзки рознесу цей спис.

Ретельно прицілившись, я вистрілив, і куля, влучивши в середину леза, роздробила його на шматки.

На площі знову пронеслося зітхання жаху і подиву.

— Так ось, Твала, ми подаруємо тобі цю зачаровану трубку, і з часом я навчу тебе, як з нею поводитися. Але бережися спрямувати чародійство жителів зірок проти людини на землі! — І з такими словами я подав йому гвинтівку.

Король узяв наш подарунок обережно і поклав його біля своїх ніг. У цю хвилину я помітив, що зморщена мавпоподібна фігурка виповзла з-під навісу хатини. Вона повзла рачки, але, коли наблизилася до місця, де сидів король, звелася на ноги, скинула з себе хутряний плащ, який ховав її, і перед нами постала найнезвичайніша і моторошна людська істота. Це була старезна бабуся, обличчя якої так висохло і зіщулилося від віку, що за величиною було не більше, ніж у однорічної дитини. Все воно було зоране глибокими жовтими зморшками, серед яких провалена щілина означала рот, а нижче випиналося далеко наперед гостре, загнуте підборіддя. Носа ця Істота не мала, і взагалі її можна було сприйняти за висушений на сонці труп, якби на обличчі її не горіли яскравим полум’ям великі чорні, розумні очі, що дивилися осмислено і живо з-під абсолютно білих брів, над якими виступало жовте, наче пергамент, чоло. Щодо самої голови, то вона була зовсім лиса, жовтого кольору, і зморщена шкіра на черепі рухалася і скорочувалася, мов шкіра на капюшоні кобри.

Ми мимоволі здригнулися від жаху і огиди до цієї страшної бабусі. З хвилину вона стояла непорушно, потім раптом витягла свою кістляву руку, схожу на лапу хижої птиці з кігтями, що мали довжину майже дюйм, і, поклавши її на плече Твали, раптом заговорила тонким, пронизливим голосом:

— О королю, послухай мене! Слухайте мене, о воїни! Слухайте, о гори, рівнини і ріки, і вся рідна Країна Кукуанів! Слухайте, о небеса і сонце, о дощ і бурі, і тумани! Слухайте, о чоловіки і жінки, юнаки і дівчата І ви, малята, що лежите в утробі матерів! Слухай мене все, що живе і повинно вмерти! Слухай мене все, що вмерло і повинно ожити і знову померти! Слухайте! Дух життя знаходиться у мені, і я віщую! Я віщую! Я віщую!

Останні її слова завмерли у слабкому зойку, і жах охопив усіх присутніх, включаючи і нас. Бабище була воістину страшна.

— Кров! Кров! Кров! Ріки крові, кров усюди! — знову залементувала вона. — Я бачу її, чую її запах, відчуваю її смак — вона солона! Вона біжить по землі червоним потоком і падає з неба дощем.

Кроки! Кроки! Кроки! Це хода білої людини. Вона йде здалеку. Земля здригається від її кроків; вона тремтить і тріпоче перед своїм паном.

Яка добра ця кров, ця червона, яскрава кров! Нема нічого ліпшого, ніж запах свіжої крові. Леви, рикаючи, жадібно хлистатимуть її, хижі птахи омиватимуть у ній свої крила і пронизливо кричатимуть від радості!

Я стара! Стара! Я бачила в своєму житті багато крові. Ха! Ха! Ха! Але я побачу її ще більше, раніш ніж помру, і душу мою охопить радість і веселість. Скільки мені років, як ви думаєте? Ваші батьки знали мене, і їхні батьки знали мене, і батьки їхніх батьків. Я бачила білу людину і знаю її бажання. Я стара, але гори старіші за мене. Скажіть мені, хто проклав Велику Дорогу? Хто намалював зображення на скелях? Хто там спорудив трьох Мовчазливих, що сидять у горах біля криниці і споглядають нашу країну? — І вона показала на три круті скелясті гори, на які ми звернули увагу ще напередодні. — Ви не знаєте, а я знаю. Задовго до вас тут були білі люди. І вони знову прийдуть сюди, і вас не стане, бо вони пожеруть і знищать вас. Так! Так! Так!

І навіщо вони приходили