Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

часу — ніч надто коротка для тих справ, які повинні здійснитися. Ви приходите в добру годину, вам належить побачити велике видовище. Озирніться навколо, білі повелителі, озирніться! — Своїм єдиним злісним оком він обвів полки один за одним. — Чи зможуть зірки показати вам подібне видовище? Гляньте, як вони тремтять у своїй ницості, всі ті, хто береже в серці злобу і боїться небесного правосуддя!

— Починайте! Починайте! — гукнула Гагула своїм тонким, пронизливим голосом. — Гієни голодні, вони виють і просять їжі. Час! Час!

Після цього настала на якусь мить напружена тиша, жахлива від передчуття того, що повинно було відбутися.

Король підняв свого списа, і зненацька двадцять тисяч ніг піднялося, наче вони належали одній людині, і гучно опустилося на землю, стрясаючи її. Це повторилося тричі.

Потім у якійсь віддаленій точці кола самотній голос затяг пісню, схожу на тужіння. Приспів її лунав приблизно так:

— Яка доля людини, народженої від жінки?

І з грудей кожного учасника цього величезного зборища у відповідь вирвався зойк:

— Смерть!

Поступово один загін за іншим підхоплював пісню, поки нарешті її не заспівала вся сила-силенна озброєних людей. Мені було важко збагнути всі її слова, але я зрозумів, що в ній ішлося про людські пристрасті, печалі й радощі. Здавалося, це була то любовна пісня, то величаво наростаючий бойовий гімн і, нарешті, похоронна пісня, яка раптом завершилася надривним зойком. Луна його, від звуків якої кров застигала в жилах, прокотилася по околицях. Тоді знову запанувала мовчанка, але король підняв руку, і тиша була порушена знову. Почувся швидкий тупіт ніг, і з лав воїнів вибігли, наближаючись до нас, дивні й зловісні істоти.

Коли вони наблизилися, ми побачили, що це жінки, майже всі старі. їхні сиві патли, прикрашені рибними міхурами, розвівалися на бігу. Обличчя їхні були розфарбовані смугами жовтого і білого кольору, зміїні шкури теліпалися у них за плечима, навколо талії постукували пояси з людських кісток. Кожна з них тримала у зморщеній руці маленький роздвоєний жезл. Усього їх було десять. Наблизившись до нас, вони зупинилися, і одна з них, простягнувши свій жезл до скорченої фігури Гагули, вигукнула:

— Мати, стара Мати! Ми прийшли!

— Так! Так! Так! — озвалося старезне уособлення пороку. — Чи зіркі ваші очі, ізанузі, ті, які бачать у пітьмі?

— Наші очі зіркі, Мати.

— Так! Так! Так! Чи відкриті ваші вуха, ізанузі, ті, що чують слова, які не зійшли з язика?

— Наші вуха відкриті, Мати.

— Так! Так! Так! Чи не сплять ваші почуття, ізанузі, чи можете ви відчути запах крові, чи можете ви очистити країну від злочинців, які затівають злочини проти короля і проти своїх сусідів? Чи готові ви вершити правосуддя небес, ви, яких я навчила, хто скуштував хліба моєї мудрості й угамував спрагу з джерела мого чародійства?

— Ми готові, Мати.

— Тоді йдіть! Не баріться ви, хижачки. Погляньте на вбивць. — І вона показала на зловісну групу катів, що стояли за нами. — Нехай вони наточать свої списи. Білі люди, що прийшли здалеку, хочуть бачити. Ідіть.

Із диким лементом страшні виконавиці її волі розсипалися, наче осколки розбитої мушлі, по всіх напрямках і, супроводжувані стукотінням кісток, що висіли у них на поясі, спрямували свій біг у різноманітні точки щільного кола, утвореного людьми. Ми не змогли стежити за ними всіма і тому зосередили свою увагу на тій ізанузі, котра опинилася ближче від інших. За кілька кроків од воїнів вона зупинилася і почала дикий танок, кружляючи з майже неймовірною швидкістю і вигукуючи щось подібне до такого: “Я чую його, злодія!”, “Він близько, той, хто отруїв свою матір!”, “Я чую думки того, хто зле задумує проти короля!”

Усе швидшим і швидшим ставав її танець, поки вона не довела себе до такого божевільного збудження, що лапата піна полетіла з її скреготливих щелеп, очі її, здавалося, викотилися з орбіт, і видно було, що все її тіло стрясають дрижаки. Раптом вона завмерла на місці й уся напружилася, мов мисливська собака, почувши дичину. Тоді, витягши вперед свій жезл, вона почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.

Нам здалося, що з її наближенням їхня стійка витримка похитнулася, і вони подалися назад. Щодо нас, то ми стежили за її рухами, закам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись повзком, рачки, вона опинилася перед ними знову, зупинилася, мов собака, що робить стійку, і тоді проповзла ще кроків два.

Кінець настав несподівано. З криком вона плигнула і торкнулася високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Одразу ж два його товариші, що стояли поруч, схопили за руки приречену на смерть людину і разом із нею наблизилися до короля.

Чоловік не опирався, але ми помітили, що він переставляє ноги насилу, ніби вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, наче у щойно померлої людини.

Поки його вели, двоє із групи огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись із своєю жертвою, вони повернулися до короля, ніби чекаючи наказу.

— Убити! — сказав король.

— Убити! — проскрипіла Гагула.

— Убити! — луною відгукнувся Скрагга із задоволеною посмішечкою.

Не встигли ще відлунати ці слова, як страшна справа вже завершилася. Один із катів устромив свого списа в серце жертви, а другий для повної переконаності розбив йому череп своїм великим дрюком.

— Один, — відкрив рахунок король Твала.

Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.

Ледве встигли це зробити, як привели іншого нещасного, наче бика на бійню. Цього разу за плащем із шкури леопарда ми побачили, що це важний чоловік. Знову пролунали жахливі слова, і жертва впала мертвою.

— Два, — рахував король.

Так тривала ця кривава забава, поки близько сотні мертвих тіл не було викладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при