Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

божественним. Береги струмка, біля якого ми відпочивали, були покриті густими хащами гігантських папоротей, серед яких виднілися прозорі, мов мереживо, пучки дикої спаржі. Струмочок весело дзюрчав; ніжний вітерець шелестів у срібному листі дерев; довкола туркотіли голуби, і птахи з яскравим оперенням, перепурхуючи з гілки на гілку, блищали, як живі, коштовні камені. Це був рай.

Усвідомлення того, що безконечні небезпеки і лиха, пережиті нами в дорозі, минули, що ми досягли землі обітованої, і, нарешті, чарівна краса природи — все це так зачарувало нас, що ми мимоволі примовкли. Сер Генрі й Амбопа, сидячи поруч, тихо розмовляли каліченою англійською і не менш каліченою зулуською мовами. Я лежав на ароматному ложі з папороті і, напівзаплющивши очі, спостерігав за ними. Раптом, помітивши, що Гуд кудись зник, я почав шукати його очима і побачив, що він сидить у самій фланелевій сорочці біля струмка, в якому вже встиг скупатися. Звичка до виняткової охайності була такою сильною, що, замість того щоб відпочити, капітан із захопленням займався своїм туалетом.

Він уже встиг випрати свій гутаперчевий комірець, старанно витрусити і почистити піджак, жилет, штани, порвані під час нашої подорожі, і сумно хитав головою, розглядаючи численні проріхи і дірки. Потім, акуратно згорнувши свій одяг, він поклав його на березі, узяв черевики і жмутиком папороті зчищав із них бруд. Змазавши їх шматком жиру, який розсудливо приховав, зрізавши з м’яса інко, Гуд почав їх натирати, поки вони не набули більш-менш пристойного вигляду. Після цього, уважно обдивившись черевики через монокль, він їх узув і продовжував свій туалет. Витягши з маленького дорожнього мішечка, з яким він ніколи не розлучався, гребінець зі вставленим у нього крихітним дзеркальцем, капітан став ретельно роздивлятися своє обличчя. Очевидно, він лишився незадоволений своїм виглядом, тому що почав акуратно розчісувати й пригладжувати волосся. Глянувши знову в дзеркальце, він, мабуть, знову собі не сподобався і почав обмацувати підборіддя, на якому пишалася добряча щетина, оскільки він не голився вже десять днів.

“Ні, подумав я, — не може бути! Невже він збирається голитися?”

Але я не помилився. Узявши шматок жиру, яким він щойно змащував черевики, Гуд ретельно виполоскав його в струмку. Тоді, знову попорпавшись у своєму мішечку, він витягнув маленьку безпечну бритву, якими завжди користуються люди під час подорожі по морю. Старанно натерши жиром підборіддя і щоки, Гуд почав голитися. Очевидно, цей процес був вельми болісний, оскільки час од часу він охав і стогнав, а я, спостерігаючи за ним, буквально корчився від сміху, бачачи, як він намагається довести до ладу щетину, що стирчала в усі боки.

Нарешті, коли йому вдалося сяк-так поголити праву частину обличчя і підборіддя, я раптом побачив, що якийсь промінь, наче блискавка, промайнув над його головою.

Зі страшним прокльоном Гуд скочив на ноги (я упевнений, що, якби була в нього звичайна бритва, він напевно перерізав би собі горло). Я також скочив, але без прокльонів, і ось що я побачив. Кроків за двадцять од мене і десять од Гуда стояла купка людей. Вони були дуже високі на зріст, з мідно-червоним кольором шкіри. У деяких на голові розвівалися пишні султани з чорного пір’я, а на плечі були накинуті плащі зі шкур леопарда — це все, що я помітив цієї хвилини.

Попереду стояв юнак років сімнадцяти з піднятою ще догори рукою у позі античної статуї дискобола. Очевидно, це він кинув ніж, який, мов блискавка, пролетів над головою капітана.

Поки я їх роздивлявся, з групи тубільців вийшов старий із гордою поставою воїна і, схопивши юнака за руку, щось йому сказав. Після цього вони всі рушили до нас. Сер Генрі, Гуд, Амбопа схопили рушниці й загрозливо підвели їх догори, але тубільці абсолютно не звертали на це уваги і наближалися до нас. Я одразу зміркував, що вони не розуміють, Що таке вогнепальна зброя, інакше вони не поставилися б до неї так зневажливо.

— Киньте ваші рушниці! — крикнув я своїм супутникам.

Я відразу зрозумів, що нам потрібно переконати тубільців у тому, що ми прийшли з мирними намірами, і в такий спосіб привернути їх до себе. Це була єдина можливість зберегти життя. Вони тут же підкорилися; я ж виступив наперед і звернувся до літнього воїна, котрий щойно утримав юнака від дальшого нападу.

— Привіт вам! — сказав я по-зулуському, хоча не знав, якою мовою мені слід до нього звертатися.

Я був здивований, що він мене зрозумів.

— Привіт! — відповів він, щоправда, не чистою зулуською мовою, але на наріччі, дуже схожому з нею, і ми з Амбопою одразу його зрозуміли.

Згодом ми дізналися, що ці люди розмовляли старою зулуською мовою. Між старою і сучасною зулуською була приблизно та ж різниця, що існує у нас між мовою Чосера49 й англійською мовою XIX століття.

— Звідки ви прийшли? — звернувся до нас старий воїн. — Хто ви? І чому у трьох із вас обличчя біле, а обличчя четвертого таке ж, як у синів наших матерів? — додав він, указуючи на Амбопу.

Я глянув на нашого зулуса, і в мене промайнула думка, що старий має рацію. Обличчя Амбопи, як і його великий зріст і статура, було таке ж, як у цих тубільців. Але в цей час мені ніколи було про це задумуватися.

— Ми чужоземці і прийшли сюди з миром, — відповів я, намагаючись говорити якомога повільніше, аби він мене зрозумів. — А ця людина, — додав я, вказуючи на Амбопу, — наш слуга.

— Ти брешеш, — заперечив старий воїн. — Жодна людина не може перейти гори, де все живе гине. А втім, брехня твоя ні до чого. Чужоземці не мають права ступати на Землю Кукуанів. Ви всі повинні вмерти. Такий закон короля. Готуйтеся до смерті, о чужоземці!

Признаюся, ці слова мене так приголомшили, особливо коли я побачив, що кожен тубілець підніс руку до пояса, на якому в нього висіло щось дуже схоже на важкий, великий