Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Розділ VII
ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА
Вибігши з печери на залите сонцем снігове плато, ми майже зразу ж зупинилися. Думаю, що в кожного з нас було почуття незручності один перед одним за ту легкодушність, яку ми виявили, побачивши мерця.
— Я йду назад, — сказав сер Генрі.
— Навіщо? — запитав Гуд.
— У мене з’явилася думка, що… що це мій брат, — схвильовано відповів сер Генрі.
Це припущення здалося нам цілком можливим, і ми вернулися в печеру, щоб його перевірити. Деякий час наші очі, осліплені яскравим сонцем і виблискуючою білиною снігу, нічого не могли вирізнити в напівмороці печери. Але це тривало недовго. Невдовзі ми освоїлися з темнотою і обережно підійшли до мерця.
Сер Генрі опустився на коліна і став пильно вдивлятися в його обличчя.
— Слава богу! — вигукнув він із полегкістю. — Це не Джордж!
Тоді я підійшов до трупа і також почав його роздивлятися. Це була людина висока на зріст, середніх літ, з тонкими рисами обличчя і орлиним носом; у нього були довгі чорні вуса і темне з сивиною волосся. Шкіра була зовсім жовта і щільно обтягувала його висохле обличчя. На ньому не було ніякого одягу, крім напівзотлілих штанів, що давно перетворилися на лахміття. На шиї цього наскрізь промерзлого трупа висіло розп’яття зі слонової кістки.
— Хто б це міг бути? — вигукнув я здивовано.
— Невже ви не здогадуєтесь? — запитав Гуд. Я заперечно похитав головою.
— Хто ж це, як не старий дон Хозе да Сильвестра!
— Не може бути! — прошепотів я переривчастим од хвилювання голосом. — Адже він помер триста років тому!
— А що ж тут дивного? — спокійно відповів Гуд. — У такому холоді він може з таким же успіхом просидіти і три тисячі років. При такій низькій температурі кров і м’ясо зберігаються свіжими на віки вічні, як у замороженої новозеландської баранини. А в цій печері, чорт забирай, досить холодно. Сонце сюди ніколи не проникає, і жоден звір не може забрести у пошуках їжі, тому що тут взагалі нема нічого живого. Поза всяким сумнівом, раб, про якого дон Хозе згадує у своїй передсмертній записці, зняв з нього одяг і залишив тут його труп: йому одному було не під силу його поховати. Подивіться! — вів далі Гуд, нахиляючись і піднімаючи гостро відточений шматок кістки досить дивної форми. — Ось цією кісткою Сильвестра і накреслив свою карту. Ми були так приголомшені цим відкриттям, що навіть забули про свої власні біди. Все це здавалося нам майже надприродним. У цілковитому мовчанні ми дивилися на шматок кістки і на труп старого португальця.
— Дивіться, — сказав нарешті сер Генрі, вказуючи на ледве помітну ранку на лівій руці старого дона Сильвестра, — ось звідки він брав кров, якою написана його записка. Чи доводилося комусь у житті бачити щось подібне?
Тепер не лишалося жодного сумніву, що перед нами був да Сильвестра. Признаюся, мені стало лячно.
Перед нами сидів мрець, вказівки якого, накреслені майже десять поколінь тому, привели нас у цю печеру. У своїй руці я тримав той самий грубий шматок кістки, яким він писав свої передсмертні рядки, і бачив на його шиї розп’яття, яке він, прощаючись із життям, притискав до своїх холонучих уст.
Дивлячись на труп, я ясно уявляв собі останній акт цієї драми: подорожнього, який гинув у самотності від голоду і холоду і все ж намагався передати людям велику таємницю. Мені навіть здалося, що в його різких рисах обличчя я бачу деяку подібність з його нащадком, моїм бідолашним другом Сильвестром, який помер на моїх руках двадцять років тому. Можливо, це був плід моєї уяви. Але так чи інак, він сидів перед нами, як страшне попередження для тих, хто, знехтувавши долею, пробує відкрити завісу невідомого. Минуть віки, і він усе тут сидітиме з великою печаттю смерті на чолі й завдаватиме жаху випадковому подорожньому, який може, як і ми, забрести в цю печеру й порушити його спокій. Незважаючи на те, що ми помирали від голоду й холоду, це видовище приголомшило нас до глибини душі.
— Ходімо звідси, — тихо сказав сер Генрі. — Хоча ні! Ми залишимо йому товариша по нещастю, який поділить його самотність.
І, піднявши мертве тіло готтентота Венфогеля, він посадив його поруч зі старим доном да Сильвестра. Тоді сер Генрі нахилився і різким рухом розірвав прогнилий шнурок на шиї старого португальця, на якому висіло розп’яття. Він навіть не пробував його розв’язати, тому що його пальці не гнулися від холоду. Я думаю, що це розп’яття збеігається в нього й досі. Я ж узяв перо, зроблене зі шматка кістки. Воно зараз лежить переді мною на столі. Іноді я ним користуюся, коли підписю своє ім’я.
Лишивши горду білу людину минулих віків і бідолашного готтентота нести вічну сторожу серед вічної безмовності незайманих снігів, ми, зовсм виснажені, вийшли з печери на залиту благодатним сонцем снігову рівнину і побрели далі. У глибині душі кожен із нас думав про те, що недалеко той час, коли і з нами станеться подібне.
Пройшовши майже півмилі, ми підійшли до краю плато і виявили саму вершину, тобто пагорб, що вінчає гору, не посеред нього, як це здавалося нам з боку пустелі. Через густий ранковий туман ми не могли бачити
