Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
23-го. Знову спробували йти далі, як тільки сонце піднялося досить високо і трішки відігріло наші захололі частини тіла. Ми в жахливому стані, і я боюся, якщо не роздобудемо їжі, то цей день буде останнім днем нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі й Амбопа трималися чудово, але Вентфогель дуже слабий. Як більшість готтентотів, він не витримує холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю у шлунку, він якось занімів. Решта кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на рівні обривистого хребта чи стіни з лави, що з’єднує дві гори. Вигляд звідси чудовий. За нами до самого обрію лежить велика сяюча пустеля, а перед нами розстеляється багато миль гладенького, твердого снігу, що утворює майже рівну поверхню, яка плавно заокруглюється догори. У центрі її міститься гірська вершина, що має кілька миль навколо і піднімається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Допоможи нам, господи! Боюся, що настав наш останній час.
А тепер я відкладу свій щоденник набік, почасти тому, що це не дуже цікавий матеріал для читання, почасти тому, що те, що сталося далі, заслуговує, мабуть, детальнішого викладу.
Протягом усього цього дня (23 травня) ми повільно видиралися по вкритому снігом схилу, час од часу лягаючи, щоб зібратися з силами. Напевно, дивний вигляд мала наша компанія — п’ятеро виснажених, пригнічених людей, які насилу пересувають свої втомлені ноги по виблискуючій рівнині й озираються навкруги голодними очима. Пуття від цього було, звичайно, мало, бо скільки не озирайся, нічого їстівного навкруги не було. Перед самим заходом сонця ми опинилися просто біля вершини лівих Грудей Цариці Савської, біля величезного гладкого пагорба, покритого змерзлим снігом, який вивищувався над нами на тисячі футів. Як ми не почувалися погано, ми не могли не замилуватися чудовим видовиськом, що розкинулося перед нашими очима. Хвилі світла, що струменіли від західного сонця, побільшували красу пейзажу, місцями вифарбовуючи сніг у криваво-червоний колір і увінчуючи снігові тороси, що піднімалися над нами сяючою діадемою.
— Знаєте що? — раптом сказав Гуд. — Адже ми повинні бути зараз біля печери, про яку згадував старий джентльмен.
— Так, — відгукнувся я, — якщо тільки вона взагалі існує.
— Послухайте, Квотермейн, — зітхнувши, сказав сер Генрі, не треба так говорити. Я цілком довіряю старому португальцеві — згадайте-но воду. Ми незабаром знайдемо й печеру.
— Якщо ми не знайдемо її до настання темноти, ми можемо вважати себе покійниками, ось і все, — утішно пролунала моя відповідь.
Іще десять хвилин ми брели мовчки. Амбопа йшов поряд зі мною, загорнувшись у ковдру, туго затягнувши свій шкіряний пояс, щоб, як він казав, “змусити голод з’їжачитись”, так що талія його стала зовсім дівочою. Раптом він схопив мене за руку.
— Поглянь! — сказав він, указуючи на схил вершини гори.
Я подивився у цьому напрямку й помітив на відстані приблизно двохсот ярдів од нас щось схоже на діру у рівній сніговій поверхні.
— Це печера, — сказав Амбопа.
Напружуючи останні сили, ми кинулися до цього місця і переконалися, що діра ця справді являє собою вхід у печеру, і, безсумнівно, саме в ту, про яку писав да Сильвестра. Ми встигли підійти туди якраз вчасно, тому що, ледве ми дісталися до місця, сонце сіло з разючою швидкістю І все навколишнє поринуло в темноту. У цих широтах майже не буває присмерків. Ми заповзли в печеру, яка здавалася не дуже великою, і, притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, проковтнули рештки нашого бренді — на кожного припало ледве по ковтку. Потім ми спробували забути свої пригоди у сні, але жорстокий холод не давав нам заснути.
Я упевнений, що на цій величезній висоті термометр показав би не менше чотирнадцяти чи п’ятнадцяти градусів нижче нуля. Що це означало для нас, знесилених пережитими прикрощами, нестачею їжі і нестерпною спекою пустелі, моєму читачеві легше спробувати собі уявити, ніж мені описати. Досить сказати, що мені ще ніколи не доводилося відчувати, що смерть так близько. Година за годиною тяглася ця страшна ніч. Ми сиділи в печері й відчували, як мороз блукає навкруги, жалячи нас то в палець, то в ногу, то в обличчя. Все тісніш І тісніш ми притискалися один до одного, дарма пробуючи зігрітися, оскільки в наших жалюгідних, виголоднілих скелетах не лишалося більше тепла. Іноді хтось із нас на кілька хвилин забувався у тривожному сні, але довго ми спати не могли — можливо, на щастя, тому що я не думаю, що, заснувши, ми прокинулися б колись знов. Я упевнений, що тільки сила волі зберегла нам життя.
Незадовго до світанку я почув, що готтентот Вентфогель, зуби якого стукотіли цілу ніч, як кастаньєти, глибоко зітхнув і раптом перестав стукотіти зубами. Тоді я не звернув на це особливої уваги, вирішивши, що він заснув. Він сидів, притиснувшись до мене спиною, і мені здалося, що вона стає все холоднішою і холоднішою, поки не стала холодною, мов лід.
Нарешті пітьму змінила передранкова імла, після цього швидкі золоті стріли світла почали спалахувати на снігу, і сліпуче сонце піднялося над стіною з лави й освітило наші напівзамерзлі тіла і Вентфогеля, котрий сидів серед нас мертвий. Не дивно, що його спина здавалася мені холодною. Бідолаха помер, коли я почув його зітхання, і тепер уже майже зовсім закляк. Глибоко приголомшені, ми відповзли подалі від трупа (дивно, якого жаху ми завжди зазнаємо, побачивши мерця!) і лишили його сидіти там, як раніше, обхопивши коліна руками.
На цей час холодне проміння сонця (воно справді було холодне) проникло просто в печеру. Раптом я почув чийсь вигук, повний жаху, й обернувся, щоб подивитися в глибину печери.
І
