Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

шпигуни, але не “поодинці, а цілими загонами”, так, як це нібито десь сказано у Ветхому завіті. Кімнатна муха — незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви всюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевне, завжди, з початку світобудови. Одного разу я бачив цю комаху в шматку бурштину, якому, як мені розповідали, було не менше ніж п’ятсот тисяч років, і вона мала вигляд точнісінько такий же, як наша сучасна муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі помиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруг неї і уважно стежитиме, очікуючи зручної миті, щоб сісти їй на ніс.

При заході сонця ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився на небі, спокійний і безтурботний, як завжди, і ми попленталися далі. Відпочивши лише раз близько другої години ночі, ми пленталися цілу ніч безперервно, поки не зійшло довгождане сонце і ми змогли нарешті відпочити від тяжкого нічного переходу. Випивши кілька ковтків води, абсолютно змучені, ми звалилися на пісок і відразу ж заснули. Залишати когось на сторожі не було необхідності, оскільки в цій безконечній піщаній рівнині не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше погодився б наразитися на небезпеку з боку людини чи дикого звіра, ніж мати справу з цією жахливою трійцею. На жаль, цього разу нам не пощастило сховатися від спеки під якоюсь гостинною скелею. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спекоти, почуваючись так, ніби шматок філею насадили на рожен і тримають над розжареним вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння висмоктує нашу кров. Ми сіли, насилу переводячи подих.

— Забирайтеся геть! — вигукнув я знеможено, розганяючи хмару мух, що невтомно і дзвінко гули над моєю головою.

Щасливі! Вони не відчували спеки.

— Слово честі… мовив сер Генрі.

— Так, жаркувато! — перебив його Гуд.

Спека справді була нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла.

Довкола, куди не кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорбка, ні каменя, жодного деревця, нічого, що могло б дати хоч трішечки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а палючі, тремтячі струмені повітря, що піднімалися над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювали очі.

— Що ж робити? — спитав сер Генрі. — Довго витримати це пекло неможливо.

Цілковито спантеличені, ми дивилися один на одного.

— Ось що! — сказав Гуд. — Нам потрібно викопати яму, залізти в неї, а зверху накритися кущами.

Ця пропозиція не викликала у нас особливого ентузіазму, але все ж це було ліпше, ніж нічого. Ми відразу ж узялися за роботу, і з допомогою рук і лопати, яку із собою захопили, нам через годину вдалося викопати яму близько десяти Футів довжиною, двадцяти шириною і двох футів глибиною. Потім мисливськими ножами ми нарізали гілок, що стелилися по землі, чагарника, залізли в яму й накрилися ними. Один Вентфогель не наслідував наш приклад: він, як готтентот, звик до пекла і зовсім од нього не страждав.

Це сховище якоюсь мірою оберігало нас від палючого сонячного проміння. Я надаю можливість читачеві уявити, яке було повітря у цій саморобній могилі, оскільки в мене нема слів його описати. Напевно, Чорна Яма в Калькутті була раєм порівняно з нашою діркою. Я досі не розумію, як ми пережили цей жахливий день, коли, задихаючись од нестачі повітря, ми лише час од часу змочували вуста водою, якої лишалося зовсім мало. Якби ми дали собі волю, її було б випито у перші ж дві години. Але ми вимушені були дотримуватися найсуворішої економії, оскільки добре розуміли, що без води нам загрожує загибель од спраги.

Час тягся нестерпно повільно. Але всьому на світі буває кінець, — якщо, звичайно, доживеш до нього, — і цей страшний день почав схилятися надвечір. Близько третьої години дня ми вирішили, що терпіти ці тортури більше неможливо. Ліпше померти в дорозі, ніж повільно гинути від спраги і нестерпної спекоти у цій страшній ямі. Відпивши кілька ковтків із нашого більш ніж жалюгідного запасу води, яка нагрілася до температури людської крові, ми, хитаючись, знову попленталися далі.

Нам удалося вже пройти близько п’ятдесяти миль у глибину пустелі. Якщо читач пригадає настанови старого да Сильвестра і гляне ще раз на його карту, він побачить, що пустеля розлягається на сорок льє45 і водоймище з “поганою водою” указане майже посеред неї. Сорок льє становить сто двадцять миль, отож ми повинні були перебувати якнайбільше за дванадцять або п’ятнадцять миль од води, якщо, звичайно, вона ще існувала.

Увесь день до заходу сонця, зазнаючи нелюдських мук і ледве волочачи ноги, ми повільно просувалися вперед, роблячи не більш ніж півтори милі за годину. Коли сонце сіло, ми зробили привал і в очікуванні місяця трішки подрімали, спочатку випивши кілька ковтків води. Перш ніж лягти, Амбопа вказав нам на невеликий пагорб, обриси якого неясно вимальовувалися на гладкій поверхні піщаної рівнини на відстані близько восьми миль од нашої стоянки. Здалеку він був схожий на мурашник, і, засинаючи, я дивувався: що це могло бути?

Зійшов місяць. Ми підвелися абсолютно знесилені і, знемагаючи від лютої спеки і нестерпної спраги, потяглися далі. Хто не зазнав цих мук сам, той не може собі уявити ні наших страждань, ні того, що ми в цей день пережили. Ми вже не йшли, а хиталися увсебіч, час од часу падаючи від повної знемоги. Майже кожну годину нам доводилося сідати й відпочивати. У нас не було сили навіть розмовляти. Досі Гуд увесь час базікав і жартував, оскільки він веселий хлопець, але і його веселість десь пропала.

Нарешті близько другої години ночі, зовсім знесилівши і фізично, і душевно, ми підійшли до підніжжя дивного маленького піщаного пагорба, який на перший погляд здався нам схожим на великий мурашник. Висоту він мав приблизно сто футів і займав площу