Прерія - Джеймс Фенімор Купер

тому місці, звідки в такий жахливий спосіб прогнали Еллен, стояла інша жінка. Вона була невисока — такого зросту, який ще узгоджується з нашими уявленнями про красу і який поети й художники вважають ідеалом жіночності. Сукня в неї була з чорного блискучого шовку, тонкого, як павутина. Довге кучеряве волосся, ще чорніше та блискучіше за шовк її сукні, то спадало їй на груди, то розвівалося ва плечима на вітрі. Знизу важко було добре розгледіти риси обличчя, але все-таки видно було, що вона молода, і в хвилину несподіваної появи на обличчі в неї відбивалася душевна тривога. Власне, ця прегарна й тендітна жінка здавалася такою юною, що мимоволі виникав сумнів, чи вийшла вона з дитячого віку. Одну маленьку, гарнесеньку руку вона притисла до серця, а другою промовисто показувала Ішмаелові, що він може поцілити її в груди, коли збирається ще стріляти.

Німий подив, з яким переселенці споглядали це незвичайне видовище, порушився аж тоді, коли з намету несміливо визирнула Еллен, яку страх за себе втримував на місці, а страх за подругу спонукав вийти зі схову. Вона щось говорила, але слів її не чули ані ті, що стояли внизу, ані та, до кого вона зверталася. Врешті незнайомка, ніби вдовольнившися тим, що дала Ішмаелові змогу зірвати гнів на ній, спокійно пішла собі, й місце, де вона щойно стояла, спорожніло, а спантеличеним глядачам унизу лишилося тільки гадати, чи не було все це надприродним явищем.

Більше хвилини тривала глибока мовчанка, під час якої Ішмаелові сини раз у раз поглядали на голий прискалок. Потім вони стали перезиратися, й по їхніх очах видно було, що поява незвичайної мешканки намету була для них несподіваною і незбагненною. Трохи перегодом Ейса за правом старшого, ще й підохочений недавньою образою, що гризла йому серце, вирішив з'ясувати, в чому тут річ. А проте, побоюючись знов накликати гнів батька, бо надто часто бачив, який жорстокий той у своїй люті, хлопець звернувся до принишклого Ебірама й глузливо мовив:

— Так от якого звіра взяли ви в прерію для принади! Я й раніше знав, що вам легше збрехати, аніж правду сказати, але тут ви самого себе перевершили. Газети в Кентуккі стонадцять разів натякали, ніби ви торгуєте чорним м'ясом, та вони й гадки не мали, що ви вже й до білих родин добралися!

— Хто це тут торгує людьми? — оскаженів Ебірам. — Чи, може, я мушу відповідати за всі брехні, що друкуються в газетах по всіх Штатах? Поглянь-но краще на себе, хлопче, та на свою сімейку! Всі ж пеньки в Кентуккі й Теннесі кричать про вас! Так-так, язикатий добродію, в поселеннях я бачив розклеєні на всіх стовпах і стовбурах оголошення про батечка, матінку й трьох синочків — один з них, до речі, ти! Так от, за них у винагороду обіцяли стільки доларів, що чесна людина забагатіла б одразу, якби…

Його змусив замовкнути сильний удар по обличчю тильною стороною руки, про вагу якої свідчили його губи, миттю пухлі, й кров, що зацебеніла з них.

— Ейсо, — мовив батько, виступивши вперед з тією гідністю, що нею, мабуть, сама природа обдарувала вдачу всіх батьків, — ти вдарив брата своєї матері!

— Я вдарив негідника, який образив усю нашу родину! — гнівно відповів юнак. — І коли він не навчить свого язика висловлюватися розумніше, доведеться йому зовсім розпрощатися з ним. Не скажу, що я дуже добре вправляюся з ножем, але, думаю, при нагоді зміг би вкоротити наклепникові…

— Досить, хлопче, ти вже двічі забувся сьогодні. Дивись, не забудься втретє. Коли слабкий закон країни, закон природи мусить бути сильний. Ти розумієш мене, Ейсо, і ти знаєш мене. А ти, Ебіраме, запам'ятай: мій син образив тебе, і я подбаю, щоб ти не відчував себе скривдженим, розплачуся по правді, не бійся. Але й ти наговорив багато недоброго про мене й мою родину. А коли нишпорки закону поналіплювали свої оголошення по всіх порубах, так це не через якісь мої нечесні вчинки, а тому, що ми вважаємо: земля належить усім. Гай-гай, Ебіраме, коли б то я міг так само легко вимити руки від того, що зробив із твоєї намови, як можу вмити їх від зробленого з намови диявольської, то спав би собі по ночах спокійно, й жоден з тих, хто носить моє ім'я, не червонів би за нього. Тож заспокойся, Ейсо, і ти, Ебіраме, теж. Ми й так наговорили багато зайвого. Хай кожний добре поміркує, перш ніж вимовити слово, яке може погіршити наше й без того кепське становище.

Доказавши, Ішмаел владно махнув рукою і відвернувся, певний, що ніхто з тих, до кого він звертався, не наважиться ослухатись. Ейса, очевидно, боровся зі своїми почуттями, але природна байдужість узяла гору, й він знову став таким, яким був насправді — людиною, що тільки інколи бував небезпечною, бо його мляві пристрасті нуртували в ньому недовго. Не такий був Ебірам. Поки він відчував загрозу з боку велетня-племінника, його обличчя відбивало неприхований жах, що дедалі зростав; проте коли між ним і його нападником стала владна й могутня сила батька, блідість на його виду поступилася синювато-багровому відтінку, який свідчив, що він затаїв образу в глибині душі. Однак Ебірам так само, як ї Ейса, мовчки скорився рішенню скватера; і коли не згода, то принаймні подоба її відновилася між цими людьми, яких поєднував сам тільки нетривкий, мов павутина, зв'язок, — страх перед Ішмаелом, яким той обплутав усю свою родину.

Сварка відвернула увагу юнаків від незнайомки. Суперечка, що розгорілася відразу після її появи, згасла, й одночасно, здавалося, щезли навіть згадки про існування прегарної жінки. Щоправда, кілька разів молодики про щось таємниче перешіптувались, і напрямок їхніх поглядів виказував, про що саме йшлося; але незабаром зникли й ці тривожні ознаки, і вся родина звично розділилась на окремі мовчазні, ліниві та бездіяльні гурти.

— Піду-но я на скелю, хлопці, гляну, чи немає де поблизу дикунів, — трохи перегодом сказав Ішмаел, намагаючись говорити примирливо й водночас владно. — Якщо все гаразд, ми вийдемо погуляти на рівнину; день такий погідний — шкода марнувати його на балачки, як міські плетухи за чаєм з тістечками.

Не чекаючи згоди чи заперечень, скватер підійшов до підніжжя бескиду, що височів футів на двадцять майже прямовисною стіною. Однак Ішмаел попрямував до того місця, звідки можна було піднятися вгору вузькою розколиною, де він передбачливо спорудив бруствер з тополевих стовбурів, а перед ним — рогатки з гілок того самого дерева. Тут завжди чатував вартовий з рушницею,