Прерія - Джеймс Фенімор Купер

сукалася надто довго, стомлюючи читача, хай він уявить собі, ніби минув тиждень між сценою, якою закінчився попередній розділ, і тими подіями, що про них ітиме мова в цьому. Осінь дедалі більше набирала силу; літня зелень поступалася бурому і строкатому вбранню листопадової пори. Небо вкривали хмари, що громадились одна на одну, а пориви вітру гнали їх і кружляли, і в просвітах між ними раптом проступала чиста, яскрава синява, така недосяжна у своїй величі для суєтних турбот земного світу. А внизу вітер мчав по диких і голих преріях так шалено, як це рідко буває на менш відкритих територіях нашого континенту. За давніх часів, коли створювалися міфи, легко можна було б уявити, що то бог вітрів дозволив своїм підвладним вирватися з їхньої печери, й вони буйно розгулялися тепер на просторі, де ніщо — ні дерево, ні гора, ні витвір людських рук, ні яка інша перешкода — не заважало їхнім веселощам.

Хоч та місцевість, куди ми переносимо дію нашої оповіді, була майже така сама пустельна, тут можна було помітити деякі сліди присутності людини. Посеред одноманітної хвилястої прерії самітно височів голий зазублений бескид на самісінькому березі маленької річки, яка, подолавши довгу звивисту путь по рівнині, вливалася в одну з численних приток Батька Рік. Біля підніжжя бескиду лежала болотиста низина, оточена заростями сумаху та вільхи, — свідчення того, що тут колись був невеличкий гай. Однак самі дерева перебралися на вершину й прискалки. Там, на тому бескиді, й видно було ознаки присутності людей, про які ми вже згадали.

Якщо дивитися знизу, можна було побачити бруствер з колод і каміння, укладених так, щоб не витрачати зайвих зусиль; кілька низеньких дахів з кори й гілок; де-не-де видніли укріплення, споруджені на вершині й на положистих схилах, та ще маленький парусиновий намет тулився на пірамідальному прискалкові, який виступав з одного боку бескиду. Намет цей сяяв здалека своїм білим верхом, наче снігова пляма чи, коли вдатися до метафори, що більше відповідав змальованій місцині, наче незаплямоване знамено над фортецею, яке дбайливо охороняли і яке залога мусить обороняти до останньої краплі крові. Навряд чи треба додавати, що ця примітивна й своєрідна фортеця була саме тим місцем, де знайшов притулок Ішмаел Буш після того, як утратив свою худобу.

Того дня, коли знов починається наша оповідь, скватер стояв біля підніжжя бескиду, спершись на рушницю, і з виразом зневаги й розчарування озирав безплідний грунт у себе під ногами.

— Нам саме на часі змінити свою натуру, — звернувся він до шурина, який рідко відходив од нього, — і замість людей, що звикли до християнського харчу й свободи, стати жуйними тваринами. Як на мене, Ебіраме, ти міг би прожити й на самій сарані: ти ж бо хлопець моторний і переженеш найспритнішу їхню стрибуху.

— Так, край це негодящий, — відповів Ебірам, якому не дуже припали до душі вимучені жарти родича. — А нам незле було б пам'ятати прислів'я: «Поки знайде, то й сонце зайде».

— То що, накажеш мені самому тижнями — та де там, місяцями! — тягти вози по цій пустці? — запитав Ішмаел. Він, як усі люди його штибу, міг, коли треба, працювати до знемоги, але не став би день у день старанно робити виснажливу роботу; тому і в гадці не мав трудитися без спочину. — Це годиться для вас, жителів поселень, що весь час поспішають до своїх домівок. А моя ферма, хвалити бога, простора — знайдеться де відпочити її господареві.

— Коли тобі до вподоби ця рівнина, то чого ж — ори та засівай!

— Еге ж, легко сказати, а як її зореш, цю землю! Так, Ебіраме, нам треба йти далі, і не тільки через це. Ти ж мене знаєш: я рідко укладаю угоди, але коли вже уклав, то додержую умов чесніше, ніж усі ваші торговці з їхніми велемовними контрактами, що написані на шматках паперу! Мені лишилася якась сотня миль, а моє слово — золото.

При цих словах скватер кинув оком на маленький намет, який вінчав вершину його примітивної фортеці. Здогадливий Ебірам перехопив цей погляд, і якісь потаємні причини — спільні інтереси чи почуття — залагодили незгоду, яка була виникла між ними.

— Я це знаю і відчуваю всім єством, та я не забув, заради чого вирушив у цю кляту мандрівку, і знаю, яка відстань ще відокремлює мене від кінцевої мети. Після того, що ми зробили, нам обом буде непереливки, коли ми не доведемо до кінця діло, яке так добре почали. Так, весь світ стоїть на цьому правилі. Колись я слухав одного мандрівного проповідника, що блукав по штату Огайо, — так от, він так і сказав: хай чоловік сто літ живе благочестиво, а один день — ні, й усе дарма, бо добро йому не залічиться на останньому суді, тільки зло.

— І ти повірив тому голодному брехунові!

— Хто сказав, що я йому повірив? — задерикувато запитав Ебірам, намагаючись приховати свій страх перед тим, що нібито зневажав. — Хіба повторити слова пройдисвіта — значить повірити їм? А все ж, Ішмаеле, може, він був правий… Він казав, що світ насправді — це пустеля і що тільки одна рука може провести чоловіка — хай хоч який він там учений — по звивистих його дорогах. Так от, якщо це правильно в цілому, то, певне, правильно й зокрема.

— Ебіраме, не скигли, будь мужчиною! — урвав його скватер, хрипко засміявшись. — Ти б іще помолився! Але яка користь — за твоїм-таки вченням — служити богові п'ять хвилин, а дияволу — годину? Послухай, друже, з мене хлібороб невеликий, але я собі твердо знаю: щоб зібрати рясний урожай, навіть з родючого грунту, треба добряче попрацювати; а твої гугняві проповідники люблять порівнювати світ з полем, а людей — з тим, що на ньому росте. Так от, Ебіраме, скажу тобі просто в вічі, ти — будяк чи коров'як… або ще гірше — порохнявий пень, який і на паливо не годиться!

Ебірам нишком кинув на нього злостивий похмурий погляд, в якому таїлася ненависть, але відразу знітився перед рішучим, твердим виразом обличчя скватера, й це свідчило, наскільки сміливий дух Ішмаела підкорив собі полохливу натуру його шурина.

Потішений своєю неспростовною владою, що не раз перевірялася у схожих випадках, а отже, сумніватися в її міцності не доводилося, Ішмаел спокійно повів розмову далі, перейшовши безпосередньо до своїх намірів.

— Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що за все треба платити сповна, — мовив він. — У мене вкрали всю худобу, але я придумав, як відшкодувати