Прерія - Джеймс Фенімор Купер
— Та це ж ваш осел! — вигукнула Еллен, як тільки змогла перевести дух і заговорити. — Ваш терплячий, працьовитий ослик!
Учений переводив очі з тварини на дівчину, а з неї знов на осла, неспроможний і слова вимовити з подиву.
— Чи ви не впізнаєте тварини, яка так довго працювала на вас? — не вгавала дівчина, сміючись. — А я ж тисячу разів чула, як ви казали, що вона служила вам вірою і правдою, і що ви любите її, мов брата!
— Asinus domesticus!..[24] — ледь вимовив Оубед, хапаючи ротом повітря, ніби задихався. — Не може бути ніякого сумніву щодо роду; і я ладен стверджувати, що ця тварина не належить до виду equus[25]. Так, Еллен, безперечно, це мій Азінус; але це не той веспертіліо горрібіліс, що я його відкрив у прерії! Це зовсім інший звір, запевняю тебе, дівчино, і має він зовсім інші ознаки у всіх важливих деталях. Той звір — м'ясоїдний, — промовив він далі, зазирнувши в нотатник, — а цей — травоїдний. Там вдача — люта, небезпечна, а тут — терпляча, стримана; вуха там — непомітні, тут — видовжені; роги там розходяться тощо, а тут їх і зовсім немає!
Мову його урвав новий вибух сміху, і вчений трохи отямився.
— Образ веспертіліо відбився на сітчастій оболонці мого ока, — заговорив, ніби виправдуючись, ошелешений дослідник таємниць природи, — і мені — це просто смішно! — мій вірний осел здався тим чудовиськом… Але мене дивує, яким чином він опинився на волі!
Тоді Еллен розповіла йому про напад індіанців і його наслідки. Вона розповіла, як худоба вирвалася з табору й розбіглася по прерії, з такою точністю, що це могло б викликати підозри в не такого простодушного слухача. Не хотівши казати цього прямо, вона все ж натякнула натуралістові, що він, певне, помилився, прийнявши переполохану худобу за диких звірів. Дівчина закінчила свою оповідь, щиро поскаржившись на те, що в них украли коней і тепер родина у вельми скрутному становищі. Природознавець вражено слухав її, ні разу не перепинивши, і з його губ не зірвався жоден вигук подиву. Спостережлива дівчина, однак, завважила: поки вона розповідала, натураліст нишком видер з нотатника ту цінну сторінку, і це свідчило, що автор записів розпрощався зі своєю ілюзією. Відтоді ніхто в світі більше не чував про «Vespertilio Horribilis Americanus», і природнича наука безповоротно втратила важливу ланку в ланцюзі розвитку тваринного світу, який, кажуть, зв'язує землю з небом і в якому людина мислиться таким близьким родичем мавпи.
Коли доктор Бат довідався про всі обставини нападу, його зразу стурбувало зовсім інше. Він залишив Ішмаелові на збереження чимало фоліантів і кілька ящиків, набганих зразками рослин і опудалами тварин; отож його осяяло, що такі хитрі грабіжники, як сіу, не могли знехтувати нагоди заволодіти таким скарбом. Хоч як Еллен запевняла його, що все гаразд, природознавець не міг заспокоїтись, і вони розійшлись: доктор Бат — поспішаючи розвіяти свої сумніви й страхи, дівчина — прослизнути в самітний і мовчазний намет так само безшумно й швидко, як недавно проминула його.
РОЗДІЛ VІІ
Як! Де поділась половина почту?
Шекспір. Король Лір
Уже зовсім подніло над безкінечним обширом прерії, коли Оубед вступив у табір. Учений так голосив за своєю уявною втратою, що відразу побудив сонливу скватерову родину. Ішмаел з синами й похмурий брат його дружини хутко повставали й тепер, при світлі сонця, помалу визначили розміри своїх збитків.
Ішмаел, міцно зціпивши зуби, оглянув нерухомі, важко навантажені фургони, подивився на збентежених, безпорадних дівчаток, що горнулися до своєї сердитої і засмученої матері, й подався в прерію, ніби йому стало душно в таборі. Слідом за ним рушили кілька його супутників, намагаючись прочитати в його похмурих очах, що їм робити далі. Всі, зберігаючи глибоку й похмуру мовчанку, піднялися на вершину нийближчого пагорба, звідки відкривався неосяжний круговид голої рівнини. Але нічого вони не побачили, крім самітного бізона, який пощипував бідну висохлу травицю, та ще докторового осла, що, скориставшись свободою, ласував поживнішим, ніж звичайно, кормом.
— Ті негідники залишили нам тільки одну худобину, щоб поглузувати з нас, — сказав Ішмаел, кинувши оком на осла, — та й то найнікудишнішу з усього гурту. Важкий тут грунт, хлопці, щоб виростити врожай, а все-таки доведеться якось добувати харч для стількох голодних ротів!
— У таких місцях рушниця краща, ніж мотика, — відповів старший син, зневажливо копнувши твердий, спраглий грунт. — Хай тут колупається той, хто звик обідати не кукурудзяною кашею, а жебрацькими бобами. Навіть ворона — й та наплачеться, літаючи над цією округою, поки щось знайде.
— А що скажеш ти, трапере? — запитав батько, показуючи, який слабкий слід залишив на сухій землі його могутній каблук, і засміявся злим, страшним сміхом. — Чи вибере собі таке місце чоловік, який ніколи не турбував чиновників, щоб йому справили папери на землю?
— В улоговинах грунт родючіший, — спокійно відповів трапер, — а ти, щоб дістатися до цієї похмурої місцини, проминув мільйони акрів, де той, хто любить порати землю, може збирати зерно бушелями замість тих пінт[26], що посіяв, і то не витрачаючи надто багато праці. Якщо ти прийшов шукати землю, то забрів на кількасот миль далі, ніж треба, або тобі доведеться подолати ще втричі довшу путь.
— Отже, біля другого моря можна знайти кращу землю? — запитав скватер, показуючи в бік Тихого океану.
— Так, я там бачив усе, — сказав трапер, який сперся на цівку своєї рушниці, опустивши її прикладом на землю, і, здавалося, з сумовитою втіхою пригадував минулі дні. — Я бачив води обох морів! На узбережжі одного з них я народився й виріс, ставши отаким-о молодцем, як той хлопець. Америка дуже зросла з часів моєї юності, друзі. Вона стала великою країною — більшою, ніж весь світ, яким він колись мені уявлявся. Майже сімдесят літ я прожив у Йорку — в провінції і штаті. Ти, певне, бував у Йорку?
— Ні, не бував, я ніколи не бував у містах; але я часто чув про той Йорк. Це, мабуть, широкий-таки поруб.
— Широкий! Надто широкий! Там навіть землю змордували
