Робін Гуд - Джон Макспедден

Надходив вечір, але ніхто із слуг чи селян не наважився тієї ночі звільнити ув'язнених, боячися розбійників Робіна Гуда. І тільки наступного ранку, коли зійшло сонце, вони змогли вийти на волю.

Єпіскоп та старий лицар одразу згадали про свій гонор. Вони просто не знали, куди себе подіти від люті та сорому, і зразу ж після сніданку чимдуж подалися в Ноттінгем, де покликали на допомогу все шерифове військо. Сам шериф не виявляв запалу виступити проти Робіна Гуда відкрито. Очевидно, він все ж таки не міг забути клятви і його гризли докори сумління. Та єпіскоп і лицар побожились, що дійдуть до самого короля, якщо він зараз же не допоможе їм. І шериф змушений був піддатись.

Невдовзі до густого зеленого лісу вирушив загін у сто чоловік. Він складався з королівських лісників та мечоносців графства. Загонові пощастило, бо він раптово напав на групу розбійників, що вийшла на полювання, і почав її переслідувати. Та оточити розбійників не вдавалось, бо ті швидко відходили в глибину лісу і час від часу, залягаючи за пеньками та валунами, посилали назад стріли, які розладнували ряди переслідувачів. Ось одна стріла збила з голови шерифа капелюх, і поважний урядовець з неприхованим жахом припав до шиї свого коня; п'ять інших стріл вп'ялися в руки лісникам.

Проте нападники дечого й домоглися.

Перебігаючи на нове місце, один з розбійників спіткнувся і впав. Тієї ж миті до нього підскочили ще двоє і допомогли йому звестися на ноги. Цс були вдовині сини — Дебелий Вілл, Лестер та Джон. Затримка виявилася згубною для них, бо частина шерифових людей випередила їх і відрізала від товаришів. Ззаду нагодились мечоносці, і незабаром три брати-удовиченки були оточені з усіх боків. Однак вони вперто захищались, і, перш ніж їх скрутила ціла зграя ворогів, вони двох забили, а трьох покалічили.

Оскаженілі нападники готові вже були порубати їх на шматки, коли шериф закричав:

— Стійте! В'яжіть негідників! Ми дотримаємо закону і поки що кинемо їх до в'язниці. Але я обіцяю грандіозне привселюдне повішення, якого давним-давно не бачило наше графство.

Трьох синів удови міцно зв'язали і швидко потягли до Ноттінгема.

Все це трапилося тоді, коли Робіна Гуда не було ані серед розбійників-мисливців, ані взагалі в таборі. Отже деякий час він нічого не знав, і тільки ввечері, повертаючись додому, зустрів саму удову, яка з почервонілими від сліз очима йшла лісовою дорогою.

— Як поживаєте, які у вас новини, матусю? — мимохідь але ввічливо запитав її Робін Гуд. Він шанував і любив цю стару знедолену жінку.

— Хай береже тебе господь, Робіне, — крізь сльози мовила старенька. — Хай не спіткає тебе доля моїх трьох синів! Вони потрапили в пазури до шерифа, і їх засудили на страту, бо шериф — то справжній людожер, — голосила нещасна мати.

— Клянуся всім святим, ця звістка вразила мене в саме серце! Вілл, Лестер, життєрадісний Джон! Мої найперші друзі по ватазі, усі такі смільчаки! Ні, цьому не бувати! На коли призначено страту?

— Мідник Мідл сказав, що на завтра в обідню пору, — відповіла вдова, ковтаючи сльози.

— Ну, дякуйте долі, — мовив Робін Гуд, — що вчасно мене попередили! Я пам'ятаю ті «? ні, коли ви од щирого серця годували й поїли мене, і вже заради цього я був би щомиті готовий поквитатися за вас. До того ж ідеться про життя трьох моїх найхоробріших молодців. Покладіться на мене, матусю!

Стара вдовиця впала на землю і обняла його коліна.

— Я наражаю тебе на смертельну небезпеку, — сказала вона, знову заходячись гірким плачем, — та я знала, що твоє безстрашне й незрадливе серце відгукнеться на моє горе. Хай боронить тебе господь, любий Робіне! Хай і він почує мої благання!

Робін, як міг, утішив жінку і сказав, щоб вона йшла додому, а він порятує її синів.

Почекавши, поки згорблена тугою постать старої зникла за деревами, Робін Гуд швидко подався до лісового табору, і там йому розповіли про всі деталі сутички: як, незважаючи на те, що на одного розбійника припадало п'ять людей шерифа, вони все ж таки щасливо вискочили з біди; принаймні так вони гадали, аж доки помітили, що в групі не вистачає трьох синів удови.

— Ми повинні визволити їх, друзі, — мовив Робін, — навіть якщо на них уже впала тінь шибениці!

І вся ватага почала думати над тим, як це зробити.

Заклопотаний Робін, низько похиливши голову, замислено брів од табору, коли зненацька наскочив на старенького жебрака-прочанина. Це був один з тих благочестивих диваків, які все своє життя поспішають кудись на прощу і, блукаючи з місця на місце, живуть тільки з того, що подадуть їм люди.

Старий прочанин сміливо наблизився до Робіна и попросив милостині. Робін ніколи не відмовляв у підтримці таким перехожим.

— Що чувати на білім світі, старче? — запитав він. — Якими новинами ти мене почастуєш?

— У місті Ноттінгемі, — одказав прочанин, — засуджено до страти трьох юнаків. Напевне, минула вже не одна неділя, як ваше графство не чуло подібної новини.

І тут Робіна осяйнула довгождана ідея.

— Послухай, діду, давай обміняємось одягом, — мовив він. — На додачу я дам тобі сорок шилінгів, щоб ти міг випити вина чи пива.

— Ні, ні, — заперечив прочанин, — у тебе одяг добрий, а в мене саме лахміття. Гріх так збиткуватися з старої людини.

— Але я говорю серйозно. Швидше скидай свій одяг та бери мій. І ось тобі двадцять золотих монет, щоб ти мав змогу розговітися з своєю братією.

Нарешті прочанин повірив. Робін натягнув його капелюх, який наліз йому лише на маківку, потім одягнув плащ старого, латаний та перелатаний чорними, синіми й червоними клаптями, і такі ж самі штани; ноги він всунув у драні старчачі панчохи, на які взув черевики, що зверху і знизу просили каші. Переодягаючись, він весь час жартував, говорячи, що не пиха, а одяг робить людину людиною, так що прочанин мало не задихнувся зо