Робін Гуд - Джон Макспедден

великого майстра на паштети, який куховарив для самого шерифа, а Мач не міг надивуватися з того, як добре знає чернець різні лісові трави, корінці та пагінці, що додають стравам тонкого аромату. Отже вони розмовляли, мов давні щирі друзі, і за розмовами приготували таку смачну вечерю, що Робіна Гуда та його славних друзів, певне б, і за вуха від неї не відтягнув.

Таким чином, цього вечора Робін подався на лісову прогулянку з повним животом, а значить, і з легким серцем, сповненим любові до ближніх. Він не зупинив першого стрічного, як часто полюбляв робити, і не викликав його на бійку. Навпаки, зачувши неподалік пісню, Робін сховався за дерево і став чекати, поки з'явиться сам співак. Можливо, йому пригадалися веселі пісеньки Пурпурового Вілла і те, як він, Робін, спробував обірвати їх кілька днів тому.

Як і Вілл, новий незнайомець також був одягнений у пурпурове, але не здавався аристократом. Це був молодий, міцно збитий йомен з голосом набагато приємнішим, ніж у Вілла. Більш за все він скидався на бродячого менестреля. Тримаючи в руках арфу, він бринькав на ній і гучним тенором співав любовну пісеньку:

Сонце, о земле, о квіти, Ну як же мені не радіти! Жде в місті кохана, Близька і жадана, Що стане моєю навіки. З-за лісу, з-за гір в цю долину До тебе, голубонько, лину в ніч горобину, І в сонячну днину Без їжі, без сну, без спочину.

Робін пропустив повз себе юнака, і той, наспівуючи, пішов своєю дорогою.

— Сьогодні такий вечір, що зовсім не хочеться чіпати цього щасливого коханця, — пробурмотів Робін, і серце йому защеміло від згадки про Маріан. — Дай господи, щоб вона була йому вірна і щоб він справив бучне весілля.

Після цього Робін повернувся в табір, де розповів про свою зустріч з менестрелем.

— Якщо кому-небудь із вас доведеться його знову зустріти, — мовив на закінчення Робін, — то приведіть його сюди. Я хочу з ним поговорити.

Це бажання було виконане наступного ж дня. Маленький Джон та син мірошника Мач ішли на розшуки харчів для ватаги, коли раптом помітили оддалік того самого юнака, — принаймні вони гадали, що це той самий менестрель, бо на ньому був пурпуровий одяг, а в руках він тримав арфу. Тільки зараз юнак брів з понуреною головою, одяг на ньому звисав лахміттям, і на кожному кроці він глибоко й сумно зітхав: «Який я нещасний! Який я нещасний!»

Маленький Джон і син мірошника Мач швидкими кроками наблизились до нього.

— Отакої! — промовив Маленький Джон. — Не залий сльозами всієї землі, інакше нам не минути нежиті.

Юнак підвів засмучені очі й, побачивши незнайомих людей, миттю вхопився за лук.

— Зупиніться! Не підходьте! — вигукнув він. — Чого вам од мене треба? Опусти зброю, — сказав Мач. — Ми тобі лиха не зробимо але ти повинен зараз же піти під оте он розлоге дерево. Там на тебе чекає наш ватажок.

Менестрель відкинув за плече лук і покірливо дозволив привести себе до Робіна Гуда.

— Що сталося?! — вигукнув Робін, глянувши на його засмучене обличчя. — Хіба ти не той, хто тільки вчора ввечері співав про кохану, яка живе в місті? Я сам чув бадьорий і радісний голос!

— Тілом я той, шановний добродію, — сумовито відповів юнак, — та в душі моїй усе перевернулось.

— Повідай мені своє горе, — шанобливо попросив Робін. — Може, я в чомусь тобі зараджу. Яке лихо тебе спіткало? Коли буде в моїй силі допомогти тобі, я зроблю це з великою радістю, інакше б я не був Робін Гуд.

— А я Маленький Джон, — охриплим із хвилювання голосом додав м'якосердий велетень.

— Боюсь, що ніхто й ніщо мені тепер не допоможе, — відповів незнайомий юнак. — А втім, слухайте. Вчора я домовився з коханою дівчиною, що незабаром ми одружимось. А тепер її забрали у великий замок, і вона має стати під вінець з одним старим лицарем. А мені без неї світ немилий, і я хоч зараз готовий лягти в домовину.

— Та як же це! — вигукнув Робін, і в його очах спалахнули злі вогники. — Чим здобув старий лицар таку несподівану перемогу?

— Все дуже просто, ваша милість. Норманни знущаються з нас, як тільки хочуть, і користуються такими привілеями, що ніхто їм не може перечити. Цей старий хрестоносець вернувся з Палестини й зазіхав на землю, на якій живе моя наречена. Хоч клапоть той і невеличкий, зате всі права на нього належать їй. Але її брат наказав, щоб вона вийшла заміж заради титулу, і домовився з старим лицарем, що вінчання відбудеться сьогодні.

— Ганьба! Але ж їй-право… — почав був Робін.

— Вислухайте мене до кінця, ваша милість, — не дав йому закінчити юнак. — Можливо, ви вважаєте мене слиньком, який навіть не пробував боротися. Але зважте на те, що до цього лицаря просто не доберешся. Слово честі, я одразу прибіг до замку й зажадав, щоб мені повернули кохану. Та лицар тільки позбиткувався з мене, визираючи з-за високого зубчастого муру, а потім вислав своїх людей, щоб вони мене побили. Одного негідника я пожбурив у колючі кущі, другого — в діжку з водою, а третього сторч головою вкинув у рів. Та всіх я не міг подолати. Вони накинулись на мене гуртом, мов собаки, жорстоко побили і, глузуючи, прогнали геть.

— Просто жах! — буркнув Маленький Джон. Він сидів, схрестивши ноги, й уважно слухав гірку сповідь незнайомого юнака. — Як ви гадаєте, отче Туку, маленька бійка може полегшити душу людини?

— Кровоспускання кровопивцям навіть корисне, — відповів той.

— А дівчина тебе кохає? — запитав Робін Гуд.

— Слово честі,