Робін Гуд - Джон Макспедден

І там розігрався запеклий бій. Супротивники то зовсім вискакували з води, то присідали в ній по саму шию, то відхилялися назад, то напирали один на одного. Двобій тривав уже довго без переваги з будь-чийого боку. Мечі виблискували в промінні призахідного сонця і тут же схрещувались в ударах, від яких на друзки розлетілася б менш гартована зброя, а слабкіші руки просто не втримали б її. Довго вони так билися, але жоден усе ще не міг перемогти. Багато блискавичних ударів потрапило в ціль, проте всі ці удари тільки переконали Робіна та ченця, що на кожному з них кольчуга, яку неможливо пробити. Але ребра в них все ж таки добре боліли. Через те, за взаємною згодою, вони час від часу спинялись, щоб ухопити повітря, і в ці короткі перепочинки остовпіло дивились один на одного, бо жодному з них ще ніколи не доводилось зустрічати такого несхитного супротивника.

Та ось, кинувшись у нову шалену атаку й водночас відбиваючи напад ченця, Робін послизнувся на круглякові й упав на коліна. Однак його супротивник і не подумав скористатися з цієї нагоди: він спокійно чекав, поки Робін знову стане на ноги.

— Клянусь пресвятою дівою, — вигукнув розбійник свою улюблену клятву, — що за все життя я не зустрічав бійця, який би так шляхетно ставився до супротивника! Я маю велике прохання.

— Яке? — гаркнув чернець.

— Дозволь мені дмухнути тричі в оцей ріжок.

— Ну що ж, можеш погратися, — відповів дивовижний чернець, — дмухай, хоч дух з тебе геть.

Робін Гуд — так розповідає старовинна балада — приклав ріжок до вуст і, зібравши всі сили, засурмив. Три дзвінкі згуки розітнули повітря й тихою луною завмерли серед навколишніх горбів. І не встигли пальці Робіна випустити ріжок, як з півсотні йоменів з луками напоготів вискочили з усіх боків, неначе з-під землі.

— Що за люди біжать сюди, аж спотикаються? — запитав чернець.

— Це мої молодці, — з полегкістю відповів стомлений Робін Гуд, відчуваючи, що прийшов нарешті його час посміятися.

Але чернець не збентежився.

— У мене також є прохання, — сказав він, — і майже таке саме, як у тебе. Дозволь мені тричі свиснути в кулак.

— Будь ласка, свисти, — відповів Робін. — Я не хочу бути нечемою.

Чернець приклав кулак до рота й засвистів так, що далеко було до цього свисту ріжкові Робіна. І тієї ж миті на тому боці струмка, неначе з-під землі, вискочило з півсотні величезних лютих псів. Вони мчали скаженим галопом і опинились біля води в той же час, коли з цього боку до річки добігли Робінові друзі.

— Собака проти кожного твого молодця, а я — проти тебе! — вигукнув чернець, виявляючи готовність знову лізти в бійку.

Зав'язалась небачена і найбезглуздіша сутичка. Стютлі, Мач, Маленький Джон та інші розбійники посилали співучі стріли на протилежний берег, але ченцеві пси, навчені до цього своїм господарем, спритно вивертались, бігли слідом за стрілами і приносили їх назад у зубах, як нинішні собаки приносять закинуті палиці.

— Отакої чудасії мені ще не доводилося бачити! — здивовано вигукнув Маленький Джон. — Та це ж справжнє чаклунство!

— Вгомони своїх собак, отче Туку! — закричав Вілл Пурпуровий, який тільки щойно прибіг до річки і, побачивши дивовижну баталію, реготав, аж за боки брався.

— Отець Тук! — вихопилось у враженого несподіванкою Робіна. — То ви є отець Тук? Тоді вважайте мене своїм другом, бо саме вас я й шукав.

— Я скромний чернець-пустинник, отець Тук з Фаунтейнз Дейля, — відповів той, засвистівши на своїх собак. — Сім літ служив я в тутешньому абатстві — читав недільні проповіді, вінчав, хрестив, відправляв похорони, а коли треба було, то й бився зі зброєю в руках. Не буду вихвалятися, проте досі мені ще не доводилося зустріти такого лицаря, солдата чи йомена, перед яким би я відступив. Але ти прекрасний вояк. Це я мушу визнати.

— Ще б пак! Адже вам допомагав у цьому хрещенні сам Робін Гуд! — сказав Вілл Пурпуровий і лукаво поглянув на обох супротивників, що стояли в промоклому до ниточки одязі, з якого струмками стікала вода. Ватага відповіла на цей дотеп голосним сміхом, до якого приєдналися й Робін з ченцем.

— Робін Гуд! — вигукнув служитель церкви, хапаючись від сміху за боки. — То ти і є той знаменитий йомен? Диви, яке щастя! Я багато чув про твої діяння, і коли б знав раніше, хто ти, то не тільки переніс би тебе на той бік, а й поділився б з тобою своїм пирогом.

— Щиро кажучи, — весело відповів Робін Гуд, — саме отой пиріг і призвів мене до грубіянства. Отже забирай його та своїх собак і ходімо до нас у ліс. Ти нам конче потрібний — через те я й пішов сьогодні тебе шукати. Ми поставимо тобі капличку в Шервудському лісі, і ти оберігатимеш нас від усіх диявольських підступів. Ну як, згоден ти вступити до нашої ватаги?

— Авжеж, тільки не примушуйте мене постувати! — бадьорим голосом вигукнув Тук. — Зараз перебреду ще раз через оцей благословенний ручай та й подамся з вами до лісу, щоб служити там вірою й правдою, як тільки може служити бідний скромний чернець.

Так Робін Гуд зустрів собі рівню, і його ватага збагатилась на ченця Тука, який виявився не тільки досвідченим лісовиком, але й чудовим кухарем.

— Своє ім'я, — так мовить Роб, –

Відкрий мені, юначе.

— Я Алан Дейль, — говорить той,

А сам, бідак, аж плаче.

ого ж таки вечора, спільно готуючи печеню для веселої ватаги, чернець Тук і син мірошника Мач швидко й міцно потоваришували. Тук був приємно вражений, коли зустрів у лісі