Робін Гуд - Джон Макспедден
— Дурниці, — заперечив Робін, — це просто жіночий хвіст з королівського двору. Віддам свій лук за ламаний шилінг, якщо він не кинеться з ревом тікати, угледівши звичайнісіньку палицю. Залишайся тут під кущем і зараз побачиш, який я жарт устругну. Схоже на те, що в його шовковому гаманці грошиків більше, ніж будь-кому дозволено мати в Шервуді чи Бернесдєйлі.
По цій мові Робін спритно вискочив із схованки й загородив дорогу червоному незнайомцеві. Той, як ми знаємо, ніскільки не квапився і ще був далеченько від місця, де спочивали друзі. Помітивши Робіна, він не прискорив і не уповільнив ходи, а безтурботно ішов собі далі, роздивляючись на всі боки, ніби його цікавило все на світі, крім Робіна.
— Стій! — гукнув йому ватажок розбійників. — Чого ти прешся просто на людину, неотесаний лобуряко!
— А чом це я мушу зупинятись, любий друже? — спокійно відповів незнайомець і вперше окинув поглядом Робіна.
— Тому, що я наказую тобі зупинитись, — мовив Робін.
— А хто ти такий? — ще спокійніше запитав незнайомець.
— До мого імені тобі немає діла, — відказав Робін, — але знай, що я громадський збирач податків і розподілювач дзвінкої монети. Якщо в твоєму гаманці завелося грошей більше ніж треба, мій обов'язок — полегшити його, бо в тутешній місцевості є чимало достойних людей, яким цих самих грошей конче бракує. Отже, ласкавий джентльмене, прошу без зайвих розмов витягти свій гаманець, щоб я точно упевнив ся, скільки він важить.
На ці слова незнайомець відповів такою приємною усмішкою, ніби почув комплімент від знатної дами.
— Ти, бачу, цікавий хлопець, — незворушно мовив він. — І говориш такі потішні речі. Якщо ти не скінчиш своєї мови, кажи далі, бо цього чудового ранку я нікуди не хочу поспішати.
— Я сказав усе, що мені треба, і, гадаю, досить ясно, — відповів Робін, починаючи червоніти з гніву. — А коли не ясно, то можу розтлумачити інакше — тільки це буде не зовсім приємно для твоєї ніжної шкіри. То краще не опинайся та давай сюди гамана. Обіцяю по справедливості поділити все, що в ньому є.
— Гай-гай! — вигукнув незнайомець, здвигнувши плечима. — Дуже шкодую, але не можу показувати свого гаманця першому-ліпшому зустрічному грубіянові, якому заманеться па нього подивитись. До того ж мені самому потрібен кожен мідяк, що у ньому лежить. Тепер прошу тебе — відступися з дороги!
— Е ні, не діждешся! Коли ти зараз же не поступишся, я заговорю з тобою інакше!
— Любий друже, — лагідно мовив незнайомець, — хіба я не вислухав терпляче все, що ти хотів сказати? Отже, я зробив усе, що обіцяв зробити. Сумління моє спокійне. А тепер мені треба йти далі. Тор-льо-льо-роль-льо-льо! — заспівав він, рушаючи з місця.
— Стій, кажу тобі, стій! — закричав, гарячкуючи, Робін, бо знав, що Маленький Джон бачить усе це з-за кущів і, певне, аж душиться від сміху. — Зупинися негайно, бо я тобі швидко відчикрижу оті пишні кучері! — і він погрозливо замахнувся дрючком.
— Ох-хо-хо! — з сумом мовив незнайомець і похитав головою. — Горенько ти моє. Доведеться-таки полоскотати мечем цього нахабу. А я ж віднині сподівався бути наймиролюбнішою людиною!
І, глибоко зітхнувши, він оголив свій блискучий клинок.
— Облиш зброю, — сказав Робін, — таку гарну крицю не варто ламати об звичайнісінький дубовий дрючок, а це станеться від першого ж мого удару. Вибери собі в отому молоднячку такого дубця, як у мене, і тоді ми поміряємося силою.
Незнайомець розважливо поміркував — поспішати, очевидно, було не в його звичці — і зміряв Робіна поглядом від ніг до голови. Після цього він одв'язав піхви, поклав їх разом з мечем на землю, а сам неквапливо подався до молодого дубового гайка. Розсуваючи тонке пагіння та гілля, юнак уподобав міцне присадкувате деревце і, вхопившись за нього обома руками, не став зрізати, а щосили шарпонув на себе. Деревце висмикнулось із землі разом з корінням, неначе стеблина ячменю, і незнайомець пішов з ним назад, обчищаючи на ходу гіллячки з таким буденним виразом, ніби виривати дерева було для нього звичайнісінькою і найлегшою справою.
Маленький Джон бачив усе це із своєї схованки й ледве стримався, щоб не засвистіти з подиву.
— Царице небесна, — буркнув він собі під ніс, — не хотів би я зараз бути на місці нашого ватажка!
На Робіна також справила враження неабияка сила незнайомця, проте він нічим не показав цього і не відступив ні на крок. Коли ж його супротивник став до бою, Робін тільки виставив свій дубовий дрюк і приготувався до захисту.
Того дня на березі лісового струмка усіх трьох чекала несподіванка. Ні незнайомець, ані Робін, ані Маленький Джон, який лежав за кущами, не сподівались, що саме так обернеться бійка. Попри всю його дивовижну силу й рідкісну витримку, незнайомець наразився на такого супротивника, який завдавав ударів з майстерністю справжнього лісовика. Робін, у свою чергу, також дуже скоро переконався, що незнайомця майже неможливо вразити, бо його неначе захищав суцільний дубовий паркан. А Маленький Джон, бачачи все це, тільки качався під кущами з безгучного сміху.
Шалено розмахуючи дрючками, бійці то наступали один на одного, то відступали, збиваючи з дерев зелене гілля та кору і намагаючись завдати противникові якнайдошкульнішого удару. Курява здіймалась над ними стовпом, і вони задихались від пилу.
Сторонній людині здалося б, що ці два чоловіки намагаються добути вогонь, така густа хмара вже огортала місце побоїща. Робін тричі поцілив дрючком вирядженого в пурпурове юнака, і кожен удар був такий, що легко повалив би на землю трохи слабшого супротивника. А юнак вправився торохнути Робіна двічі, зате другим ударом мало не вибив з нього дух. Спершу Робіну припало по руках, та хоч дрючок лише краєчком черкнув по пальцях, проте мало не потрощив суглобів, так що Робін не міг підвести свою зброю.
