Робін Гуд - Джон Макспедден
— Здавайся, голубе! — наказав він. — Наш друг чекає на тебе в лісі, щоб провчити, як треба битися по-справжньому.
— Відпустіть мене, — сміливо сказав жебрак, — і я битимусь з усіма вами разом.
Та його ніхто не слухав. Розбійники відразу ж потягли чолов'ягу до лісу. Переконавшись, що опір нічого не дасть, жебрак вдався до переговорів.
— Дорогенькі мої, — заблагав він, — для чого оце насильство? Якщо ви наполягаєте, я й так піду з вами тихо-спокійно. А якщо ви мене відпустите, то матимете добру дяку. В моїй торбі лежить сто фунтів. Відпустіть мене, і я віддам вам усе.
Три розбійники почали радитися між собою.
— Ну, що ви скажете? — запитав Мач своїх товаришів. — Адже нашому ватажкові приємніше буде побачити сидір цього старцюги, ніж його пісну пику.
Ті погодились, і вся маленька компанія сіла під дубом.
— Швидше викладай своє золото, друже, — мовив Мач.
Погода була вітряна. Як тільки йому звільнили руки, жебрак одразу став спиною до вітру.
— Заждіть, хлопці, зараз усе буде зроблено, — відказав він. — Нехай хто-небудь скине плащ. Ми простелемо його долі й висиплем на купу моє багатство.
Жебракові подали плащ. Він звалив на нього торбу з натугою, ніби в ній насправді було щось дуже важке. Потому опустився навпочіпки й заходився ліниво розв'язувати ремінець. Розбійники також поприсідали, уважно стежачи за кожним рухом жебрака, щоб той, бува, не приховав частину грошей для себе. Нарешті торба була розв'язана. Жебрак засунув у неї обидві руки. Але витягнув він не сяюче золото, а повнісіньку пригорщу борошна, яке, не гаючися жбурнув у напружені обличчя розбійників, що оточили його з трьох. боків. Вітер допоміг жебракові, миттю огорнувши його ворогів густою білою хмарою. Борошно набилося їм в очі, носи й роти. Вони задихалися і нічого не бачили.
Поки Мач та два удовиченки відхекувались та відпльовувались, силкуючись навпомацки впіймати підступного жебрака, той докінчив помсту, вхопивши за кінці плащ і витрусивши все борошно в обличчя своїм ворогам — тепер беззахисним жертвам. А зробивши це, ухопив палицю, яка лежала напохваті, й сипонув цілою зливою ударів по їхніх головах, плечах та боках, водночас пританцьовуючи то на одній нозі, то на другій і голосно примовляючи:
— Негідники! Волоцюги! Ось вам мої сто фунтів! Ну, як вони вам, до вподоби? Клянусь, ви дістанете їх усі, скільки їх є в моїй торбі!
Трах! бах! трах! бах! — гупала палиця, підкріплюючи кожне слово жебрака. Бідолахи заревли б од болю, якби їхні горлянки не були вщерть забиті борошном. Вони думали зараз тільки про те, аби швидше втекти від лихої напасті, і кинулися наосліп бігти по шляху. Жебрак погнався за ними й почастував на прощання кожного ще кількома дошкульними ударами.
— Тепер бувайте здорові, мої голуб'ята! — гукнув він на прощання. — Коли ж мені знову випаде йти по шляху з Бернесдейля, ви, сподіваюсь, уже будете спроможні відрізнити золото від пшеничної потерті!
Здобувши таку блискучу перемогу, жебрак, насвистуючи, побрів далі, а три розбійники ще довго терли запорошені очі та прочищали легені.
Коли ж Мач та два удовиченки спромоглися як слід оглядітись довкола себе, то перший, кого вони побачили, був Робін Гуд, який стояв, прихилившись до дерева, і з посмішкою дивився на них. Вигляд друзів остаточно повернув йому хороший настрій.
— Хай вам усячина, хлопці! — вигукнув він. — Слово честі, ви пішли не туди, куди слід, і, якщо зважати на одяг, втрапили на млин.
Розбійники поглянули один на одного й не сказали ані слова, тільки почервоніли по самі вуха.
— А ви хоч бачили того нахабу-жебрака, по якого я вас посилав? — запитав він.
— Щиро кажучи, командире, — мовив син мірошника Мач, — ми більше чули його, ніж бачили. Він так набив нас борошном, що в мене воно ще довго виходитиме з потом. Ви скажете, що я народивсь у млині й нанюхався борошна ще в пелюшках. Та їй-бо, ніколи мені не доводилось нюхати його в такій кількості!
І він з натугою чхнув.
— Як же це сталося? — стримуючи сміх, запитав Робін.
— А так. Ми злапали жебрака, як ти й наказував, а він пообіцяв дістати викуп з торби, яку ніс за плечима.
— З тієї самої, на яку зазіхав і я, — кинув Робін ніби сам до себе.
— Отож ми й погодилися, — вів далі Мач. — Простелили на землю плащ, він розв'язав торбу, а потім як трусонув нею! Враз борошно розвіялось такою страшною хмарою, що нам і в очах потемніло, і дух позабивало. Сам же він розтанув у тій хмарі, наче справжня мара. Але перед цим, бачу, він встиг понаставляти вам добрих гуль та синців, — зауважив Робін.
— Не інакше, йому допомагав сам диявол, — мовив один з удовиченків, скорботно розтираючи потерпілі місця.
Робін так зареготав, що не встояв на ногах і опустився на товстий покручений корінь, який випинався з-під землі.
— Чотирьох найхоробріших розбійників побив, мов жовторотих немовлят, якийсь жалюгідний жебрак, — вигукнув він. — Мені можна посміятися з вас, друзі, бо і я попав у таку халепу. Тільки більше нікому анімур-мур про те, як нас усіх посоромили. Нікому! Навіть у Шервудському лісі! Посміємося отут між собою — та на тому й кінці у воду.
У хлопців трохи відлягло від серця, хоч їм і дуже кортіло ще разочок здибатися з жебраком. Проте жоден з усіх чотирьох ніколи не згадував про цю пригоду.
Та чи то жебрак похвастався нею у найближчому шинку, чи, може, якась пташинка, підгледівши з високого дуба, розцвірінькала про це мешканцям лісу, тільки шила в мішку не вдалося сховати: таємниця випурхнула у широкий світ і обернулася на смішну баладу, яку співали люди по всій країні, хоч вона й не тішила чотирьох знаменитих розбійників.
Розділ одинадцятий
ЯК РОБІН ГУД