Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Авасін ніяково всміхнувся.

— Видно, через те, що я вбив його матір, мені доведеться тепер бути його названим батьком, — відповів він.

— Мабуть, врешті-решт він приблудиться до якого-небудь іншого стада, — сказав Джеймі. — А якщо ні, то, може, ми привчимо його тягти нарти — як лапландці привчають своїх оленів.

Оленятко не відходило від них. Коли хлопці перенесли до своєї стоянки все м'ясо й шкури, воно все ще було з ними.

Тепер вони мали обробити м'ясо. Сівши поряд навпочіпки, хлопці почали краяти його на тонюсінькі кавалки. Це було нелегке діло, але Авасін добре знався на ньому. Він зрізав м'ясо, як шкірку з яблук, поступово знімаючи шар за шаром, аж доки лишалася сама кістка. Коли вони накраяли велику купу кавалків, Джеймі обережно розвішав їх над землею на низькорослому лозняку. М'ясо зразу ж почало всихати під яскравим промінням сонця.

Відтак Авасін узявся за шкури. Він розстелив їх на піску хутром додолу і приважив по краях камінцями. Потім старанно вискріб залишки м'яса тупим пругом ножа. Шкури мали синявий колір, і Авасін зауважив, що вони — «не першого гатунку» й на одяг не дуже придатні.

— Але з них можна буде спорудити вігвам, — сказав він.

Наступним завданням було відокремити стрічки сухожилків завширшки три дюйми, що тяглися вздовж довгих смуг м'яса, зрізаного зі спини. Ці стрічки, по три фути завдовжки, хлопці повісили сушитись на веслі, встромленому в пісок. До кінців кожної стрічки Авасін прив'язав по каменюці, щоб, сохнучи, вони не скручувалися, а залишались рівні.

— Це жіноча справа, — поскаржився він Джеймі. — Але незабаром нам знадобляться нитки з сухожилків.

Надвечір усю роботу було завершено, і після добрячої вечері втомлені, але задоволені хлопці прилягли у вігвамі, спорудженому нашвидкуруч із каменів, гілок та сирих шкур.

Закінчився перший день їхніх готувань до зимівлі в тундрі, і підсумок його був непоганий. Дев'ять шкур; достатня кількість м'яса для виготовлення ста фунтів «джеркі» — сушеної оленини; запас свіжини на наступні дні й десятки футів сухожильних стрічок — на нитки. А крім того, у них з'явився новий друг.

Оленятко протиснулося під краєм вігвама й незграбно вмостилося на долівці поряд з Авасіном. Джеймі зірвав жмуток осоки, дав його оленяткові, і те зразу ж з насолодою захрумтіло.

Джеймі простягся на своїй ковдрі й зітхнув.

— А знаєш, не так уже й погано, — мовив він з ноткою самовдоволення в голосі.

— Не запишайся. У нас іще багато роботи, — застеріг його обережний Авасін.

Протягом наступного тижня за нагальними справами хлопцям ніколи було тривожитися. Погода мінялася, і все свідчило про те, що дні літа злічені. На ніч тепер майже щоразу брав мороз, а вранці озерця в тундрі зашерхали, і тільки надполудень сонце розтоплювало півдюймову кірку криги.

На щастя, сонце все ще світило яскраво, і за три дні розвішане на верболозі м'ясо висохло. Джеймі обережно зібрав його й склав у грубі торби з необробленої оленячої шкури.

Головною для хлопців була тепер проблема боротьби з холодом. Їхній курінь, підтримуваний тільки низькорослими кущами, зяяв численними щілинами й дірками. Одяг на них був зовсім благенький, а взуття — подерте.

Після однієї особливо холодної ночі, яку вони протремтіли без сну в своєму курені, Джеймі вирішив, що треба нарешті придумати щось із житлом.

— Доведеться збудувати якусь хатину, Авасіне, — сказав він. — Може, спорудити з каміння щось на зразок ескімоського іглу. Якби ми позатикали в ньому всі шпарини мохом, а згори прикрили шкурами, то всередині було б, либонь, досить тепло.

— Атож, треба щось зробити! — погодився Авасін, який усе ще тремтів, не годний зігрітися після нічного морозу. — Ти потурбуйся за житло. А я спробую зшити яку-небудь одежину.

Джеймі взявся до будівництва. На березі було розкидано багато плоских каменів, і він зібрав їх докупи коло вогнища. Потім накреслив на піску коло діаметром у п'ять футів. Орудуючи, як лопатою, широкою костяною основою рога, одламаного від старого оленячого черепа, він почав викопувати з кола пісок, аж доки дійшов до суцільного кам'яного грунту, приблизно за фут від поверхні. Відтак він заходився складати з плоских каменів круглу стіну. В одному місці він поставив сторч дві великі вузькі брили, а зверху, впоперек, поклав на них третю. Це були двері — низький, вузький прохід, крізь який вони могли б пролазити рачки.

Будування виявилося ділом нелегким. Що цементного розчину скріплювати камені не було, вони раз у раз завалювалися досередини, мало не руйнуючи всю споруду. Досягши трифутової висоти, мур зробився такий хисткий, що Джеймі не наважився надбудовувати його далі.

Тепер треба було розв'язати проблему покрівлі. Добре поміркувавши, він поклав зверху впоперек поламане весло — воно мало правити за крокву. Потім, назбиравши кілька оберемків верболозу, спорудив примітивну стріху, що спиралася на мур та на весло. Зверху він прикрив усе це кількома оленячими шкурами — хутром донизу. Шкури він закріпив так, щоб вони утворювали схил до краю стінки — на випадок дощу чи мокрого снігу.

Наступне завдання було назбирати торфового моху і зашпарувати численні отвори в мурі. Наостанку він вимостив пружним, мов губка, мохом долівку — вийшло щось на зразок матраца. Хатина була готова.

Вигляд вона мала непоказний — зназовні, правду кажучи, нагадувала просто купу каміння в кам'яному царстві тундри. Але всередині в ній було досить затишно й тепло, а коли Джеймі повісив на дверях оленячу шкуру, то маленьке кам'яне іглу стало навіть вигідним — якщо не зважати, звісно, на те, що в ньому не можна було розлягтися чи встати на весь зріст.

Авасін тим часом прів над мокасинами. Хоч він часто бачив, Як його мати й інші жінки крі шиють взуття, це була його перша власноручна спроба.

Він узявся до справи