Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Мисливці посхоплювалися, мов опечені. В усіх на устах було слово «ескімоси», бо перелякані індіяни були певні, що на них от-от нападе ворог. Вартовий, що зняв тривогу, побачив тільки щось ледь схоже на постать людини в хутряному одязі, але цього було досить для індіян, котрі протягом тижнів — відтоді як вторглися у володіння ескімосів — увесь час перебували в стані нервового напруження. Незважаючи на темряву, забувши про бистріні її пороги, чіпевеї позіштовхували свої каное у воду й щосили налягли на весла. Вони гребли так, наче за ними гнався сам диявол. Задовго до світанку їхні човни нечутно прослизнули повз те місце, де біля холодного вогнища спали Авасін і Джеймі.

На світанку хлопці познімали з себе парки з оленячої шкури. З північного заходу повівав легіт, несучи з собою слабкий запах стайні. Джеймі здивовано принюхувався, не розуміючи, звідки той запах береться. Нарешті він виліз на поблизький пагорб і глянув на той берег річки. І побачив величезні стада карібу! Вони просувалися на південь нескінченним потоком, довгими звивистими вервечками, бо олені йшли один за одним. Водночас виднілися тридцять-сорок таких вервечок, і деякі з них були не менш як дві милі завдовжки. Здалеку здавалося, ніби гігантські коричневі змії переповзають через величезну поляну.

Авасін, що пішов до річки по воду, гукнув приятелеві з берега:

— Іди-но сюди! Я тобі щось покажу!

Джеймі збіг до нього, і Авасін указав на воду коло своїх ніг. Вздовж обох берегів; скільки око сягне, простягалася доріжка не менше фута завширшки з якогось білястого матеріалу, що нагадував повсть.

Джеймі зачерпнув пригорщу цієї дивної речовини.

— Ти диви, та це ж оленяча шерсть! — вигукнув він.

Авасін усміхнувся.

— Як ти гадаєш — чи зумів би ти зробити і неї матрац? — запитав він. — Давні чіпевеї робили.

— Звідки ж вона тут узялася? — поцікавився Джеймі..

— Ясна річ — з оленів. У них саме линяє літнє хутро. Десь там, вище за течією, стада перепливають через річку, вода змиває з них облізлу шерсть, і вздовж берегів утворюються отакі доріжки. Вони тягнуться на багато миль.

Джеймі спробував був уявити собі, скільки ж ото оленів має в такому разі перепливати через річку, але зрозумів, що обчислити це йому понад силу. І не дивно: адже долиною Річки Замерзлого Озера сунуло до південних лісів понад чверть мільйона карібу!

— В усякому разі, це доводить, що ми не схибили й вийшли до потрібної нам річки, — сказав він нарешті. — Адже не може бути ще однієї долини, яка вміщувала б у себе таку силу оленів. Я от що пропоную: рушмо далі понад берегом, а дорогою будемо виглядати Деніказі.

Взявши з собою тільки невеличку торбу з м'ясом, хлопці несквапно подалися за водою. Па протилежному березі річки весь час прямували нескінченним потоком олені. Джеймі звернув увагу на те, що йшли здебільшого самиці й молоді оленята. Він запитав Авасіна, чим це пояснити.

— Олениці з оленятами завжди вирушають попереду, — відповів той. — Вони чомусь нетерпеливляться якнайраніше дістатися до лісів. Але самці поводяться інакше. В жовтні, коли розпочнеться період парування, у них цілий місяць не буде часу на те, щоб пастися або відпочивати. Тим-то вони зараз ще залишаються десь на, півночі — нагулюють жиру, щоб вистачило на всю осінь. А на південь рушать тільки за пару тижнів…

В цю мить Джеймі обірвав його.

— Глянь-но туди! — скрикнув він.

Під ними, в затишній прибережній улоговинці, видніли сліди недавньої стоянки. Не тямлячи себе з радості, хлопці стрімголов збігли вниз, до того місця, де загін Деніказі зробив свій перший привал на цій річці, прямуючи на північ. Хлопці знайшли чимало беззаперечних ознак того, що люди зупинялися тут не дуже давно, але особливо обрадувала їх одна знахідка: невелике сховище, яке містило трохи в'яленої риби, маленький запас чаю й торбинку борошна. Ці харчі явно призначалися для зворотної подорожі, і те, що їх і досі ніхто не чіпав, могло означати, очевидно, одне лиш: Деніказі й досі перебуває десь на півночі!

Насправді охоплені панікою чіпевеї пронеслися повз це сховище минулої ночі. А що каное їхні були наповнені м'ясом, то вони не мали потреби зупинятись і діставати харчі. В ту мить, власне, мисливці ідтен-елделі вже наближалися до озера Ідтен-туа…

З почуттям полегкості й цілковитої упевненості в тому, що за день-два їх, нарешті, заберуть звідси, хлопці повернулися до своєї стоянки й решту дня просиділи там, відпочиваючи й ласуючи олениною. Власне, це був їхній перший справжній перепочинок відтоді, як вони зазнали аварії на порогах коло Кам'яниці. Спокій благотворно подіяв на ушкоджену ногу Джеймі: тепер він міг ступати нею, не відчуваючи болю.

Наступного дня опівдні хлопці вирішили вирядитися далі на північ, щоб, ідучи понад берегом, зустріти своїх рятівників де-небудь напівдорозі.

Погода лишалася гарною, дорога була легка й приємна. Назустріч їм, на південь, летіли птахи. З озерця посеред тундри знялася зграя канадських казарок і, важко лопочучи крилами, з сумним ґелґотом полинула в чисте небо. Зграйки подорожників — маленьких, схожих на горобців пташок — спурхували перед хлопцями, мов хмарки куряви. Кроншнепи й сивки пересвистувались і перегукувались понад річкою. Сотні сімей куріпок гомоніли у прибережних верболозах. Дичини тут було скільки завгодно, але хлопці не переводили набоїв, бо мали ще кількаденний запас оленини.

День минав, вечоріло, але хлопці так і не бачили більше слідів індіян — і в душі їм знов почала закрадатися тривога. Тієї ночі вони спали неспокійно. А вранці Джеймі висловив уголос сумніви, що посідали їх обох:

— Як ти гадаєш, чи не могли вони обрати для повернення додому якийсь інший маршрут? — раптом запитав він.

— Ні,