Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Авасін усміхнувся. Звівшись на ноги, він стріпнувся, наче струшуючи з себе похмурі думки.

— От тепер ти говориш, як справжній крі, Джеймі! — сказав він. — Добре говориш. Якщо нам пощастить забезпечити себе харчами, теплим одягом і захистком од негоди — ми не пропадемо. А ми можемо забезпечити себе цим усім — треба тільки докласти до цього справжніх зусиль. А тоді взимку ми змайструємо собі нарти, навантажимо їх м'ясом на дорогу й попрямуємо додому суходолом!

Чорні Авасінові очі аж заблищали, коли він уявив собі, як вони повертаються до селища крі. Вся та картина постала в нього перед очима. На той час вони вже будуть не якимись там хлопчаками, а загартованими сміливця-ми-мандрівниками, і навіть старі діди з трепетом і шаною слухатимуть історію їхніх пригод!

Авасінів ентузіазм передався Джеймі, тепер і він ладен буз кинути виклик силам природи.

Забувши про труднощі, які чатуватимуть на них на кожному кроці, хлопці присіли коло вогнища й розбалакалися. Вони будували плани, відкидали їх і будували нові. Вони добалакалися до знемоги. А відтак їхній запал вичерпався, і вони знов відчули себе самотніми піщинками посеред неосяжних арктичних просторів. Що ж до їхніх сміливих планів, то тепер вони видалися хлопцям лише пустопорожніми мріями.

З вогнища раптом вихопився омах полум'я, і при світлі цього спалаху Авасін і Джеймі пильно глянули один одному в очі.

Нараз Джеймі зірвався на рівні ноги.

— Ну, гаразд! — мовив він голосно. — Нахвалилися — і годі. А тепер давай справджувати свої слова.

Вранці наступного дня становище, в якому опинилися хлопці, вже не видавалося їм таким страшним, як напередодні. Тепер вони готові були тверезо глянути в обличчя дійсності. Вони зрозуміли, що ніякі гучні слова не можуть спростувати того факту, що впродовж багатьох місяців їм доведеться жити в одному з найсуворіших місць світу — де їм нізвідки чекати допомоги, а покладатись треба тільки на власний розум та силу, маючи обмаль знарядь і зброї.

Щоб вижити за таких умов, їм доведеться спорудити собі житло й віддати всю свою енергію створенню запасів їжі, палива й оленячих шкур на зимовий одяг. Будь-яка спроба пішки перетнути тундру з півночі на південь — з їхнім злиденним спорядженням — була заздалегідь приречена на невдачу, бо до початку зими лишалися лічені дні. А коли до Барренленду прийде зима, то край цей обернеться на голу й безмежну снігову пустелю.

На щастя, день випав погожий і теплий. Освітлена сонцем тундра, здавалось, зичила хлопцям добра, і товариство інших живих істот — оленів, що безнастанно сунули повз них, та галасливих птахів над їхніми головами — додавало їм бадьорості й снаги. Отож вони розпочали свої готування.

Насамперед треба було зробити облік їхнього спорядження. Вони мали рушницю й дев'яносто набоїв до неї, а також топірець з коротким сокирищем, довгий мисливський ніж, два менших кишенькових ножі, міцну волосінь з одним гачком, рибальську сіть, терпуг, весло, що правило Джеймі за милицю, п'ятдесят футів півдюймової линви, бляшаний казанок, стару сковороду, зроблене Авасіном «вогняне свердло», свинцеву штабку з могили вікінгів і з десяток фунтів сушеної риби та свіжої олечини. А на додаток до цього — їхні благенькі ковдри й одяг, що був на них. Галоші й мокасини майже зовсім стопталися після тривалого сухопутного переходу, а штани й куртки протерлися й подерлися в багатьох місцях.

Загалом картина виходила досить жалюгідна, але Авасіна вона не засмутила.

— Звісно, не дуже багато, — сказав він. — Але для початку цілком вистачить, щоб узяти від тундри все, що нам треба. Ми можемо настріляти оленів, а олені дадуть нам, крім їжі й одягу, ще багато інших речей.

Джеймі оглянувся через плече на прохід у кам'яній огорожі, крізь який невпинним потоком сунули олениці з оленятами.

— Чи не слід нам було б уже зараз розпочати відстріл? — занепокоєно спитав він. — Олені ж можуть скоро зникнути.

Його тривога була цілком зрозуміла. Йому не вірилося, що такі величезні гурти карібу можуть ще довго надходити з півночі. А з оленями обидва хлопці пов'язували тепер свою єдину надію на порятунок.

Проте Авасін, похитавши головою, пояснив, чому їм не треба поспішати з відстрілом. Насамперед, зараз, за теплої погоди, їм важко було б зберегти м'ясо від псування; інша річ, — коли стане холодно і вони зможуть його заморозити. Та ще важливішим був той факт, що великі самці, які ще тільки мали прийти, — здобич куди цінніша за самок. Шкура самців міцніша, вироби з неї кращі, і до того ж вони жирніші. А це має величезне значення, бо зимівник в Арктиці, який харчується виключно м'ясом, мусить з'їдати велику кількість жиру — інакше він не виживе. Жир використовується також як пальне для саморобних ламп, а це теж важливо, бо там, де зимові ночі тривають довго, обходитись без світла просто неможливо.

Отож Авасін запропонував, щоб зараз вони вбили тільки кількох карібу і приберегли дорогоцінні набої до того часу, коли надійде головна маса самців. Джеймі погодився, хоча й не дуже охоче. І зразу в нього виникло нове запитання:

— А де ми діставатимем хмиз? — сказав він.

На це Авасін уже не знав, що відповісти. Обидва хлопці розуміли, що коли випаде сніг, то верболозу вже не назбираєш — ані зготувати їжу, ані, тим більше, нагріти житло. А інших дров начебто й не було.

Нарешті Авасін відказав:

— Не будемо зараз сушити собі голову над цим, потім що-небудь придумаємо. На все свій час.

— Що ж, гаразд, — мовив Джеймі. — В такому разі, я гадаю, перш за все нам. потрібен який-небудь захисток. По-друге — запас харчів до того часу, як прийдуть самці; і, нарешті, кілька шкур на одяг. Адже скоро візьмуться морози.