Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Добувшись до пояса дрібної ріні, хлопці зачудовано оглянули його. Він був двадцять футів завширшки, абсолютно рівний і тягнувся попід верховинами горбів з півночі на південь, скільки сягало око. Над ним і під ним стриміли великі щербаті скелі, але сама смуга складалася з маленьких округлих камінців.

— Схоже на пляж на березі озера, — сказав Джеймі. — Камінці округлені так, наче вони терлися між собою під хвилями.

Він став навколішки й почав розкопувати рінь рукою. Відтак підвівся, тримаючи в пальцях якусь малесеньку грудочку.

— Тут і справді був колись берег озера, — сказав він. — Поглянь-но на це, Авасіне.

В руці у нього була мініатюрна морська мушля, видно, дуже й дуже стара: коли Авасін узяв її, вона розсипалася на порох між його пальцями.

Джеймі окинув поглядом велику долину, яка простягалася аж до обрію на сході, де бовваніло синє пасмо гір.

Коли він заговорив, у голосі його забриніла шаноба.

— Сотні тисяч, а може й мільйон років тому все це вкривав величезний океан, — сказав він. — А ці горби були тільки маленькими острівцями в ньому.

Він гадав, що його слова справлять велике враження на Авасіна, але той не виявив особливого подиву.

— У індіян крі є така легенда, — відповів Авасін. — Давним-давно, мовляв, уся північна рівнина була водою, а в тій воді плакали незліченні чудовиська.

Джеймі кивнув.

— Отже, це підтверджує вашу легенду, — сказав він. — Але якщо вода доходила аж сюди, то вона мусила вкривати геть усе аж до Оленячого озера. А коли вода висохла, то Оленяче озеро просто залишилось, либонь, як одна з маленьких калюжок після потопу.

Порівняння могутнього озера з калюжею розсмішило Авасіна.

— Ну, гаразд, ходім далі, — сміючись сказав він. — З цієї ріні вогнища не розпалиш.

Тепер їм уже доводилося перестрибувати з однієї кам'яної брили на іншу. Весь схил горба являв собою дикий хаос розколотих і потрощених морозами скель з гострими, мов ножі, виступами.

Коло вершини вони знов зупинилися, вражені краєвидом, що розкрився перед ними. Далі, аж до самого крайнеба, здіймались, поступово підвищуючись, круглі горби. Всі вони були такі самі, як і той, на якому хлопці стояли, — велетенські скупчення роздріблених кам'яних брил. Вітер завивав над похмурими схилами, і сірі хмари товклися, зависаючи між голими верховинами. Жодна жива істота не порушувала гнітючої одноманітності цього краєвиду — навіть круки не ширяли тут.

— Наче мертве царство, — сказав Джеймі. — Або як на місяці. Давай-но хоч одним оком глянемо, що ж там лежить по той бік горба.

Авасін досить неохоче пішов слідом за приятелем.

Вони вилізли на вершину, подивилися вниз і — аж заніміли з подиву. Ген там, долі, зміїлася вузька полонина. Схили її, так само, як і довколишні гори, ошкірилися розколотими валунами, але на дні тієї полонини був справжній рай. Хлопці налічили кільканадцять невеличких озер, що розтяглися ланцюгом, виблискуючи, мов зелені люстерка. Їхні болотисті береги вкривала трава, і — що було вже просто неймовірно — навколо них росли дерева! І це були справжні дерева. Білі смереки й модрини здіймались на п'ятдесятифутову висоту в тихій долині. Ця картина була така несподівана, що хлопці не могли повірити класним очам.

— Коли це дійсно дерева, то вони ж горітимуть! — мовив Авасін приглушеним голосом.

Хлопці даремно сумнівалися — дерева були цілком справдешні. Джеймі й Авасін випадково натрапили на одну з найдивніших загадок полярних рівнин. Навіть у тих широтах то тут, то там, між майже неприступними пасмами скелястих горбів, лежать затишні полонини, захищені від убивчих повівів арктичного вітру. Першими їх освоюють дерева, потім з'являються трава й квіти, чиє насіння заносять сюди птахи, і врешті-решт посеред безживного Барренленду починають буяти зелені оази.

Поки хлопці зачудовано дивилися собі під ноги, оленятко, яке не поділяло їхнього подиву, задоволено пирхнуло й, спотикаючись та ковзаючись, подалося вниз довгим, витиканим скелями схилом.

Чари розвіялися.

— Агов! — загорлав Джеймі. — Ти куди?! Дну, вертайся!

Але оленятко радісно мчало далі. І тоді хлопці, забувши про обережність, кинулися слідом за ним, перестрибуючи зі скелі на скелю, мов пара гірських козлів. Так вони дісталися до дна полонини, під крони високих дерев.

Разом вони підбігли до берега найближчого озера й зазирнули в його прозору зеленкувату воду. Там, на глибині, повільно перебирали плавцями величезні форелі. Зграйка спізнілих качок шугнула вгору й зробила коло над озером. Десь з середини озера зайшлася своїм божевільним сміхом пара полярних гагар.

Потім хлопці підійшли до найближчого гаю. Джеймі зміряв очима смереки, що ледь помітно погойдували верховіттям.

— Непогане місце, — зауважив він. — Тут можна було б поставити хатинку.

В цю мить їхню увагу відвернув хрускіт гілок: маленьке оленятко раптом кинулося вперед і зникло між дерев. Авасін помітив удалині якийсь рух і зняв з плеча рушницю. Хлопці підбігли до узліска, щоб роздивитись, хто там ворушиться.

Вони побачили, як з другого гаю повільно вийшли з півсотні самців карібу й почали поскубувати осоку на галявині. Авасінові очі радісно засяяли.

— Ці олені, напевно, провели тут усе літо, — сказав він. — І ладен закластися, що вони залишаться тут і на зиму! А коли так, то ми завжди матимем свіжу оленину!

Вони обережно відійшли назад від узліска, щоб не сполохати стадо. Джеймі помітив, що оленятко все ще не повернулося.

— Видно, ми втратили нашого мазунчика, — сказав він.

— Ет, забудь про нього на час, — відповів Авасін. — Давай обстежимо до кінця всю полонину.

Впродовж наступних двох годин вони знайомилися з цим новим для них світом. Полонина була невелика — милі чотири завдовжки й з півмилі завширшки. Вздовж північного схилу її густим лісом стояли смереки, а модрини