Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует
Джеймі зразу збагнув, які можливості відкриває для них крижана жила. Сокирою хлопці прорубали в кризі глибоку траншею, поклали до неї всю очищену велику рибу, а зверху присипали її мохом. За день риба промерзла наскрізь — у хлопців наче з'явився свій власний холодильник…
Заморожену рибу вони переклали згодом у глибокі ями, які також засипали мохом. Джеймі гадав, що для збереження її досить і самого моху, але Авасін пояснив йому, що взимку в тундрі буде багато інших голодних істот — багато злодіїв, які неодмінно почують запах схованої риби й спробують до неї добратися.
— Коли настане зима, нашим найлютішим ворогом буде росомаха, — сказав він. — Мисливці крі називають її Ненажерою. І це дуже хитра й злодійкувата бестія. Якщо вона рознюхає наші криївки, то зжере чи попсує геть усе, і тоді голодувати доведеться вже нам. Тим-то, коли не хочеш померти з голоду взимку, — навалюй побільше каміння над рибою.
Отож над схованою рибою й запасами сушеної оленини вони насипали високі кам'яні горбки. На вершині кожного горбка Авасін поклав череп карібу — рогами догори.
— Це будуть наші розпізнавальні знаки, — пояснив він. — Коли випаде глибокий сніг, ми тільки завдяки їм і зможемо знаходити свої криївки.
Хлопці запаслися на зиму не тільки рибою й м'ясом. Під холодними пальцями перших приморозків карликові кущі в тундрі запломеніли жовтогарячим кольором, а листя низькорослих рослин, що килимом вкривали мочари, стало яскраво-жовте. На перший погляд це листя начебто й не являло якоїсь особливої цінності, але Авасін обережно обривав листочки, ще не уражені морозом. Зібравши фунтів п'ятнадцять, він висушив їх на сковороді й сховав у торбу з оленячої шкури. Індіяни півночі по-різному називають цю рослину, а в білих канадців вона має одну назву — лабрадорський чай. Якщо листочки її кинути в окріп, то напій дійсно смаком своїм трохи нагадує чай — і, власне, тільки цей напій та ще холодну воду хлопці питимуть впродовж усієї зими.
Убога арктична рослинність забезпечила хлопців ще й іншим, ціннішим додатком до їхніх харчів. На низинних мочарах, ховаючись серед густого моху, росли водянка й мучниця. На збирання їх хлопці витратили два дні, наслідки були непогані: майже п'ятдесят фунтів морхлих і вже частково засушених ягідок. Процес сушіння був завершений над вогнем, щоб ягоди згодом не почали бродити. Потім Авасін відсипав половину ягід і змішав їх з розтертим на порошок (між двома каменями) сушеним м'ясом, а суміш залив доведеним до кипіння оленячим жиром. Цей досить неапетитного вигляду продукт вони потім заморозили, розрізали на плитки, загорнули в оленячу шкуру й сховали. Це був пемікан — харч, що, як сказав Авасін, стане для них основним під час тривалого зимового переходу на південь, до лісів.
Збираючи ягоди, хлопці раз у раз подибали численних своїх суперників. Разом з морозами з півночі насунулися зграї куріпок, які вже міняли своє літнє пір'я на біле, зимове. Коли армії цих птахів сідали на землю, щоб поживитися ягодами, то, здавалось, тундру вкривала пелена свіжого снігу. Хлопці голодними очима споглядали на вгодованих, смачних куріпок, але не наважувалися витрачати на таку дрібну дичину дорогоцінні набої. Авасін шкодував набою навіть на канадських казарок, що зграями сідали на тундрові озерця.
Стада олениць дедалі рідшали, і незабаром вже тільки поодинокі карібу проминали кам'яний частокіл. Це вельми тривожило Джеймі, хоч Авасін і запевняв його, що з дня на день мають з'явитися самці.
Раз чи два Джеймі кидав задумливі погляди на їхнього приблудного оленятка — зрештою, якщо доведеться вибирати між життям і голодною смертю, то це теж карібу… Оленятко ж, здавалось, розуміло ці погляди і геть усе робило для того, щоб прихилити до себе хлопців. Воно гасало, мов цуцик, навколо табору й усюди супроводжувало їх. Іноді воно бешкетувало: всувало, скажімо, писок у торбу з ягодами й за кілька секунд споживало плоди багатогодинної праці. Та загалом хлопці так привернулися до маленької тваринки, що ладні були подарувати їй будь-яку витівку. Завдяки оленяткові вони не почували себе такими самотніми, а в неозорій тундрі почуття самотності — річ справді страшна.
Вранці того дня, коли випав справжній сніг, оленятко раніш за хлопців виповзло з іглу. Вибравшись слідом за ним, хлопці побачили, що їхній маленький приблуда пирхаючи нюхає дивну білу речовину, яка вкрила всю землю. Тваринка лизнула сніг, поспішно виплюнула його і аж підскочила вгору від огиди. Хлопці реготали, доки Джеймі раптом збагнув, яке зловісне значення має для них цей перший снігопад.
— Послухай, Авасіне, — сказав він, урвавши сміх. — Ми мусимо нарешті дати собі раду з паливом! Коли візьмуться морози, нас не врятують ніякі харчі — ми просто замерзнемо!
Справа була нагальна; зволікати з нею далі вони вже більше не могли. Мовчки, похмуро хлопці заходилися готувати сніданок. Попоївши, Авасін нетерпляче схопився з місця.
— Давай оглянемо оті горби на заході, — сказав він. — Може, знайдемо там що-небудь таке, що може горіти.
Джеймі охоче погодився, і, взявши з собою запас харчів, рушницю й набої, хлопці вирушили в дорогу. Оленятко не відставало від них.
Бліде сонце визирнуло з-поза хвилястого небокраю, і його ослабле проміння почало розтоплювати сніг — але спинити зиму воно вже не могло.
Горби здіймалися на висоту приблизно п'ятисот футів над рівнем долини; внизу їхні схили вкривав мох та лишайники, а десь з середини й до верховин вони були голі, позбавлені будь-якої рослинності. Споруджені льодовиками, ні горби були, власне, не що інше, як велетенські купи каміння. Вигляд вони мали суворий і непривітний.
Коли хлопці пройшли перші півмилі підйому, подолавши половину відстані до верховини, увагу Джеймі привернула широка смуга ріні, що вгорі над ними оперізувала схил.
— Що за дивина, — сказав
