Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Іде!

Усі звернули свої погляди до вікна.

— Ну що там, Дмитре? — запитав Рябошапка, коли Шаповал тільки-но переступив поріг.

Перш ніж відповісти, Шаповал зачинив вікно. А потім сів біля столу й, хвилюючись, почав:

— Завдання, товариші, таке, що відмовитися неможливо. Інакше… А якщо ми виконаємо вимогу Шварца, то радянським патріотам не гріх буде і повісити нас… — І він розповів про наказ коменданта.

Друзі ще ніколи не бачили свого «шефа» таким стривоженим.

— Що ж, давайте порадимося, як бути, що робити? — закінчивши розповідь, сказав Шаповал.

У кімнаті стояла напружена тиша. Першим озвався Василенко:

— Дозвольте пару слів.

— Прошу, Степане Івановичу, — кивнув Шаповал.

Василенко вайлувато вийшов на середину кімнати. Давно, видно, неголений, в потертому сірому костюмі, стареньких парусинових туфлях, він мав вигляд літнього чоловіка. І враз, піднявши голову, заговорив по-молодечому:

— Завдання цього підфюрера справді ганебне. Але треба щось робити. Я так мислю собі: раз ми збираємося кінчати остогидлі гастролі й шукати партизанської стежки, то тепер найкраща нагода. Давайте добре підготуємо наш останній концерт…

— Що ж ви підготуєте? — перебив його Рубан.

— О, це вже інше питання. Треба підготуватися так, щоб цей концерт був прощальним… для всіх, хто забажає прийти на урочисту церемонію. Отака моя думка.

Василенко сів.

Це була пропозиція, над якою слід подумати. Кожен знав, що ходить над безоднею — будь-якої хвилини може зірватися в прірву. І все ж нелегко було прощатися з білим світом.

Тишу порушив Рябошапка:

— А ви знаєте, приваблива ідея: умирати з музикою! Ного схвильований голос пролунав, як вирок. Шаповалу це не сподобалося.

— Давайте тихше, Олексію Андрійовичу! — зауважив він. — Не забувайте, що й стіни зараз мають вуха… Поки що треба скласти програму вечора. Візьміться за це зараз же, бо після обіду я маю понести програму комендантові для схвалення. Передбачте, прошу, все до дрібниць.

Усі були схвильовані і стривожені. Кожен думав, яким-то буде їхній заключний концерт.

Рябошапка сів складати програму художньої частини, а Шаповал пішов з Рубаном до свого кабінету. їм належить виробити окремий — «коронний номер програми».

Раптом Дмитро прикипів поглядом до вікна, що виходило на вулицю, й гукнув Рубана:

— Швидше, Іване, подивися: один тягне бідолашну жінку за руку, а другий підганяє її гумовою палицею.

— Насаджують свій порядок, — злісно кинув Рубан. — Учора на центральній площі міста поставили ще одну шибеницю. Капітальну! Для порядку.

Дмитро Шаповал уже добре узнав Івана Рубана, перевірив його на практичних ділах. Людина він смілива, віддана Батьківщині. Та що сказати другові, якими словами розповісти про те, що належить зробити?

— Знаєш, Іванку, — почав здалека Шаповал, — один французький філософ якось зауважив, що в незвичайних складних і небезпечних обставинах народ може врятувати тільки героїзм…

— Ні, не знаю. Не чув такого, — підняв голову Рубан. — А що, потрібні герої?

— О, ще й як! От ти скажи, друже, чи зможемо ми вчинити такий фейєрверк, під час якого згоріли б до біса всі, що зберуться тут на поклон фельдмаршалові, та й сам фельдмаршал?

— І ми також? — запитливо подивився Рубан на Шаповала.

— Ні в якому разі! — рішуче покрутив головою Шаповал. — Ми маємо ще боротись.

— Гра варта свічок, — бадьоро сказав Рубан, — вибухівки вистачить. Та й гранати ще є. Микола Гаран подбав. Шаповал задоволено посміхнувся.

— Ну гаразд, Іванку, розкажи, прошу, як це практично може виглядати? Маєш якусь думку?

— Аякже, звичайно, маю.

Він узяв аркушик паперу і намалював сцену, зал для глядачів. Потім показав, де найкраще закласти вибухівку.

— Десь на середині третього ряду слід покласти під дошку підлоги міни із заводним механізмом. Один заряд — брусків п’ятнадцять толу — в п’ятому ряду, другий — у сьомому чи восьмому. Вибух буде таким, що мало залишиться свідків. Дістанеться і окупантам, і запроданцям, — коментував Рубан.

— Ну, гаразд, — кивнув Шаповал, — операцію я уявляю собі. Міна спрацює, коли нам треба. А чи можна обійтися без руйнування підлоги? Надто мало у нас часу. Крім тебе ж, ніхто цим займатися не буде. Про акцію зі всіма подробицями знатимуть тільки четверо, і у кожного досить своєї роботи. Це, по-перше. А по-друге, боюся, Іванку, аби зруйнована підлога не викликала підозри у охоронців, бо ти ж потім не зробиш її такою, як була?

— Добре, підлогу можна не рушити. Остап Бендер, як відомо, шукав скарби в кріслах. Спробуємо й ми замаскувати в них свої пакунки.

— Ідея! — зрадів Шаповал. — Ходімо в зал, на місці буде видніше.

Дев’ять місяців вони працювали тут, а тепер оглядали все так, ніби завітали сюди вперше. Крім партеру на сімсот п’ятдесят місць, є ще балкон на сто двадцять крісел. Але хто там сидітиме? Офіцерство і місцева знать займуть, звичайно, перші ряди. Рубан правильно визначив місця для вибухівки.

Не гаючи ні хвилини, друзі почали діяти. Рубан став приладнувати під кріслом міну, і раптом у нього виник сумнів:

— А чи не почує тікання механізму той, хто сидітиме в цьому кріслі, або його сусіди?

— О, це небезпечно! Тоді капут! — захвилювався Шаповал.

Рубан підняв очі:

— Як же бути?

— А так: міну з механізмом треба замаскувати все ж під дошкою підлоги — за кріслами не буде видно, а вибухівку прилаштувати у кріслах, — сказав Шаповал і додав: — Дій, іншого не придумаємо.

Здавалося, усе йшло як слід. Комендант готувався до зустрічі фельдмаршала, і