Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Да, Марисю, — гукнув уже навздогін, — залиш мені лопату, спробую, може, гніздо яке влаштувати, бо вночі прохолодно.

— Візьми, — уткнула в землю й пішла мовчки, ковтаючи сльози.

Сонце вже сіло за горою. По скелі розлилася величезна багряниста заграва. А з протилежного боку повисла над селом срібна скибка місяця. Жінка йшла заростями, тримаючись молодика, як орієнтира.

Степан Іванович постояв кілька хвилин, з жалем дивлячись услід дружині. Потім повернувся до свого куреня, накинув на плечі дощовика, засунув за пояс пістолета, подарованого Шаповалом, і пішов, тримаючи лопату в руках, шукати зручного місця для спорудження надійнішого затишку.

Метрів за двісті від кам’яної брили схилився до самої землі величезний кущ. Василенко підняв лопатою колючі гілки, зв’язав їх угорі мотузочком і, перегнувши на другий бік, закріпив так, щоб не заважали йому копати. Грунт, що викопував, складав на простелений дощовик і відносив у різні кінці, метрів за сто — двісті від того місця, й розсівав його, щоб не було видно ніяких слідів.

Через кілька днів пішов дощ, небо надовго затягнуло хмарами. Якось враз заосеніло. Але то вже не так страшно, бо Василенко встиг приготувати собі надійне сховище. Воно починалося з вузенького отвору, добре замаскованого кущем, а на глибині півтора метра — справжній бліндаж. Можна сидіти й лежати.

Не знаючи, коли скінчиться строк перебування в тому сховищі, Степан Іванович передбачливо наносив туди соломи від старого колгоспного ожереду; дружина дала ряднину й стареньке ватяне одіяло. Тож у негожий день лежав у підземеллі, як бабак у норі, нудьгуючи. А як тільки починало вечоріти, вилазив на світ божий і, почекавши поки споночіє, прямував крадькома до крайньої хати села. І хоч дощ, хоч сніг — робив ці прогулянки щоночі.

Отак з місяць тривало Василенкове самоізолювання. Вночі він з’являвся до своєї родини, і вночі, коли ще й півні не співали, залишав теплу хату. Ніяких вістей від друзів-спільників по «Чорномору» не було.

Скільки ж можна чекати? Треба б якось діяти, шукати партизанів? Адже вони в цих лісах — нерідко залізницю підривають й навіть на гарнізони поліцейські наскакують.

У Заліссі були сім’ї кількох партизанів, і Марина пообіцяла дізнатися, як краще можна вийти до якого-небудь загону. Вона була певна, що їй пощастить це з’ясувати. І, може, вона б щось і взнала, та треба ж було скоїтися такому лихові: повертаючись до свого сховища, коли ще й на світанок не бралося, Степан Іванович шубовснувся в яму і аж до пояса промок у крижаній воді.

Добравшись до схову, він став ретельно розтиратися перваком самогону з буряків; витратив мало не цілу пляшку, яку щойно приніс від дружини, але той запобігливий захід, мабуть, мало що допоміг, бо під кінець дня він занедужав і боявся вилазити з тої ями на білий світ. Дві доби пролежав і лише на третю ніч ледве причвалав до хати.

Як завжди, підійшов до глухого вікна, припав вухом до шибки, тамуючи подих, прислухався, але нічого не почув.

Постукав. Ніхто не відгукується. Ще й ще барабанив об шибку, але ніякої відповіді. Забувши, здається, про небезпеку, швидко підійшов до дверей, хотів шарпонути з силою за ручку, та враз зупинився: двері відкриті навстіж. Що ж за морока? Може, засідка? По спині побігли мурашки, кинуло в піт.

Та минали секунди, хвилина, а ніхто не кидався на нього. Що б то могло значити? У чому тут річ? Він з острахом зайшов до кімнати, потім до другої. Жах! Ліжка оголені, стільці порозкидані; на покуті зосталася ікона божої матері, перед якою теща била поклони. А де ж його сім’я? Що могло скоїтись?

Ламаючи голову, Василенко позачиняв двері, вийшов надвір і став прислухатися. І хоч після того нічного купання в крижаній воді в голові безугавно свище, наче шпаківні висять над ним, та все ж він чує шум осокорів, які гойдаються од рвучкого вітру; чує також, що у сусіда, а може, далі вітер бавиться зірваним з даху листом заліза; на тім боці села виє собака.

Сум і страх стискували серце Степана Василенка. Кілька хвилин постояв у розпачі, потім пішов до сусідів. Він їх мало знав, а жінка частенько забігала до них, тож вони не можуть не знати про її долю.

Та що за диво: сусідська хата теж порожня! Пішов далі. Але так само нікого не було ні в третій, ні в четвертій, ні …в десятій! Усе Залісся, виходить, спустошене. Тільки собака не перестає скиглити.

Степан Іванович зайшов ще до однієї хати й натрапив там на матрац, що валявся серед кімнати. Впав на нього, як непритомний, натягнув шапку глибше і, закривши очі, швидко заснув.

Прокинувся від радісного сновидіння: фашисти тікали з його рідного краю. «А, гади, погані…» — крикнув і розкрив очі, миттю схопився на ноги, зиркнув у вікно. Сонце ледь-ледь піднялося. Степан Іванович здригнувся від прохолоди, зацокав зубами, почав розтирати закоцюблі пальці рук.

У вікно добре видно церкву, що височить на майдані. А біля неї, здалося, маячить людина. Василенко протер заспані очі й довго не зводить погляду з тієї постаті. Так, справді людина. Але хто ж вона? Своя чи, може, ворог?

Вийшов надвір. Озирнувся навкруги — не видно ніяких ознак життя. Усюди порожні хати та руїни, з яких стирчать обгорілі димарі.

За кілька хвилин опинився біля церкви.

— Добрий день! — сказав, підходячи до незнайомого, що стояв на кам’яних східцях, грівся проти сонця.

Незнайомець зняв шапку. На скронях і на потилиці звисали пасма скуйовдженого сивого волосся, яке не підстригалося й не розчісувалося, мабуть, з початку війни.

— Доброго здоров’я, — вклонився він, уважно оглядаючи бородатого в брудних чоботях і темному плащі, з-під якого виглядало сіре пальтечко.

Якусь мить вони стояли мовчки, дивлячись один одному в очі, наче вгадували: свої вони чи ні?