Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Пробачте, чоловіче, ви з Залісся чи, може, захожий? — почав Василенко.

— Тутешній я, сторож церкви Мефодій Притула. А ви ж звідкіля будете?

— Та я здалеку. Родичі мої жили тут: дружина, синок, теща — хотів провідати, та нікого, крім вас, не знаходжу. Що ж це таке? Скажіть, куди люди поділися?

Сторож важко зітхнув. Неквапливо надів шапку й почав сумно оповідати про те, що тут скоїлося.

— Не знаю, чоловіче, як би це й сказати вам. Мор пройшов по селу нашому. Нікого, бачте, не обминув, жодної хати. Багатьох до Німеччини забрали, чимало до лісу втекло, а декого на місці… той… розстріляли. Я пересидів у святій церкві.

Він перехрестився й замовк. По паузі спитав:

— А хто ж, добродію, були ваші родичі?

— Орина Дмитрівна Гордієнко. Не знали такої? Крайня хата, як до Приморська їхати.

— А, Гордійчиха? Аякже, бабу Оришку я добре знав, — закивав сторож головою. — Тиха була, лагідна, царство їй небесне. — Старий зняв шапку й перехрестився.

— Бог з вами, що ви таке говорите? — злякано перепитав Степан Іванович.

— Та кажу, як є; два дні тому поховали бідолашну…

— Та що ж сталося?

— То так було, добрий чоловіче: селом нашим гнали полонених червоноармійців. Жінки виносили їм, хто що мав. Вийшла з кошиком пиріжків і баба Оришка. Полонені обступили її. «Беріть, беріть, ріднесенькі, може, десь і синок мій так само», — говорила старенька крізь сльози.

А тут саме автоматник підбіг. Здоровенний, антихрист, вирвав з рук старої кошика й визвірився. А вона йому: «Чого ти, — каже, — фашистюко проклятий? Я ж своє даю своїм рідним. Тьху на тебе, бусурмане!» А фашист, знаєте, фашист і є. Розмахнувся й щосили вдарив бабусю прикладом по голові. Впала нещасна й богові душу віддала.

Степан Іванович зняв шапку, схилив голову. А сторож розповідав далі:

— Поховали бабу Оришку, а на ранок другого дня — то вчора було — в село заїхала сила-силенна фашистів. І от що залишилось від нашого Залісся. А людей, хто не встиг утекти, повантажили на машини н повезли до Приморська. Казали, що звідти залізницею відправлять аж до Німеччини.

Гарячим клубком підпирало Василенкові горло. Він уже й не питав ні про жінку, ні про сина. Та й що питати? Дідок же цей все одно їх не знає. Бідолаха здригнувся нервово і відійшов на кілька кроків, закашлявся.

— Ваших рідних, добродію, що були з бабусею, — продовжував дід Притула, — також силою забрали, іроди.

Василенкові це зрозуміло, ніхто ж не пішов добровільно. Але що ж тепер? Що буде з ними, бідолашними? Де шукати їх? Та ще й сам хворий — голова йде обертом, ноги підкошуються, і приступ кашлю так схопив його, що, якби не сторож церкви, упав би.

— Та у вас, чоловіче, видно, жар великий, — сказав Притула.

— Можливо. Щось мене лихоманить, кидає то в жар, то в холод, — відповів Василенко.

З-за гори на шляху виринула автомашина. Ще далеченько, але сторожеві добре видно — прямує до Залісся.

— Кого ж це несе? — стурбувався Притула. — Треба сховатися, добрий чоловіче, бо хтозна, що воно котить сюди, мо, яка нечиста сила мчить уже по твою душу? Ходімо.

Ледве піднявшись, Степан Іванович зіперся на руку дідуся й пішов за ним.

Сторож дістав з кишені плаща ключа, тремтячими руками увіткнув його в шпарину замка й повернув двічі. Замок дзенькнув мелодійно, і двері, здалося Василенкові, самі відчинилися, як химерні царські врата.

— Заходь, чоловіче, до храму божого, тут нас господь милуватиме, тільки ж помолися. З богом зайдеш, то добрий шлях, знайдеш, — давав напуття Притула.

І коли обидва переступили поріг церкви, він швиденько зачинив важкі двері, замкнув, відтак перехрестився.

Сторож уже не квапився, церква для нього — фортеця. Узяв хворого під руку й поволі пішли до іконостасу. Темні обличчя апостолів, богородиці, Христа та інших святих байдуже дивилися на нього із позолочених рам.

У куточку, за іконостасом, купа соломи, застелена рядном. Це — сторожове ліжко. Поряд кругла, як самовар, залізна піч, від неї ще йде тепло.

— Посидь або полеж отут, чоловіче, — показав він на своє ліжко, — а я все ж погляну, куди прямує машина. — І мерщій до вікна кинувся.

Степан Іванович, натягнувши на вуха шапку й піднявши комір пальта, упав на солому. Перед очима закрутилася церква, замерехтіли сонячні зайчики, що пробивалися крізь високі вікна, і вія провалився неначе в безодню, знепритомнів.

Тимчасом «мерседес» підкотив до самої церкви. З нього вийшов священик.

Мефодій кинувся од вікна до дверей, прислухається. Почулися два легеньких удари. За півхвилини — ще два. Умовний сигнал. Сторож добре знав — стукає священик, а все ж запитав:

— Хто там?

— Відкривай, Мефодію, це я, — донеслося з-за дверей.

Сторож миттю повернув ключем раз, другий, і перед отцем Миколаєм відчинилися важкі двері.

Переступивши поріг, священик перехрестився, подав руку Мефодію й поцікавився, як ночувалося йому в божому храмі, чи ніхто, бува, не замірявся на нього й божу церкву?

— Ні, отче, бог милував, нікого не було. Тільки недавно оце прийшов один зовсім змарнілий чоловік, каже, що зять Ориня Гордієнчихи. Пам’ятаєте, німчура вбив стареньку, коли вона милостиню роздавала полоненим червоноармійцям? Ото його теща. Дружину й сина німці вивезли…

— Де ж він? — перебив священик.

— Тутечки. Я боявся, отче, бо не знав, чия то машина йде, і пустив чоловіка до церкви. Він дуже хворий.

— Ну то й добре, що пустив, — квапив отець Миколай, — показуй, де він?

— Ось тут, отче, на моєму ліжку,