Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Коли Дмитро Шаповал жбурнув зі сцени в партер одну й другу гранати, то це був уже не Дмитро Шаповал, а майор вермахту Йоган Кох. На ньому була новенька форма, яку він взяв із театрального гардероба. Й коли глянув у велике дзеркало, то аж злякався: ну вилитий фашистський офіцер! Здавалося, що він завжди носить цю уніформу, хоч одягнув її тільки вдруге Уперше Шаповал одягав її два тижні тому, коли грав бравого гітлерівського офіцера-«визволителя».

У кишені мундира лежало посвідчення на ім’я офіцера Йогана Коха. Про те, як воно фабрикувалося, знав кум Дарини Петрівни Назар Барчуков — начальник паспортного відділу міської управи, що мав «діловий» зв’язок з офіцером комендатури Приморська. Усе це зроблено заздалегідь. І мундир, і посвідчення необхідні Малюку для того, аби легше зникнути на випадок небезпеки.

Потужний вибух, що стався в партері, майже не завдав Малюкові ніякої шкоди, він навіть не відчув фізичного болю, бо встиг сховатися за виступ стіни. Вибухова хвиля не зачепила його.

Не гаючи ні хвилини, чоловік у формі майора поквапливо вийшов надвір через службовий хід. А коли постояв з півхвилини й прислухався, то відчув у голові якийсь неймовірний шум. Виходить, його таки трохи оглушило.

Та, незважаючи на те, Малюк чув і гудіння пожежних машин, і автоматну стрілянину навколо театру. За таких умов, подумав він, коли сполохані й насторожені всі стражі порядку, неможливо залишитись непоміченим. «Що ж робити? Задкувати нікуди, усі запасні ходи вже перекрито. Тож треба діяти. Сміливіше і впевненіше! Тільки сміливість твій справжній супутник! Тільки дерзання! Треба пробиватися до місця призначеної зустрічі з товаришами», — блискавкою промайнуло в голові.

Та що це? Він зупинився, посвітив кишеньковим ліхтариком і жахнувся: на стежці лежав горілиць його вірний друг, побратим Грицько Кропива!

— Грицю! — вирвалося у Малюка.

Миттю припав вухом до грудей, узяв за руку, сподіваючись намацати пульс.

Та Грицько не дихав. Неподалеку від нього — закривавлене тіло Івана Рубана.

Малюк у відчаї. Хвильку постояв у роздумі, й раптом почув тупотіння кованих чобіт. Обернувся: до нього наближається група автоматників. Що робити? Намагається вгамувати острах, а відчуває: волосся на голові стає диба, по спині побігли мурашки. «Та заспокойся, нарешті, чорт візьми, і дій рішуче, поки не скрутили руки!» — присоромив себе подумки Малюк, і це ніби додало йому сміливості.

— Ей, хто там? Бігом сюди! — крикнув владним голосом до автоматників, які саме й поспішали до нього, щоб перевірити, що то за один.

Почувши наказ, солдати підбігли й виструнчились перед майором.

— Що це за люди вбиті? Хто стріляв? — суворо допитується.

— Ми не знаємо, пане майоре, — говорить фельдфебель, — наказано затримувати кожного, хто підходить до театру і хто виходить звідти.

Он воно що. Виходить, служба безпеки все знала. Від цієї думки Малюкові кольнуло в серці. Зрозуміло, чому не з’явився Василенко — його затримали, а Рябошапка з Рубаном перебігали, видно, до скверу й по них жахнули з автоматів. А може, й з Василенком те ж саме?

Як же йому вирватися звідси? Пам’ятаючи, що наступ — кращий метод оборони, майор гримнув:

— Ідіоти! Наказано було затримувати, а ви стріляєте. Кого ж мені допитувати? Чи, може, кого-небудь затримали?

— Не знаю, пане майоре, — повів плечима фельдфебель, — нам ніхто не трапився, а стрілянина була тут навколо.

Біля парадного входу юрмилися військові й поліція. Чути збуджені голоси. Майор зиркнув на годинника. Не можна гаяти ані хвилини.

— Ну, хутчіш повертайтеся! — наказав, а сам швидко попрямував до парадного входу, аби у автоматників не виникло ніякого сумніву щодо нього.

Військо і поліція все прибували. І кожного, звичайно, цікавило: що за вибух, хто вчинив його, скільки загинуло, чи піймали диверсантів? Але ніхто, крім майора, що стояв у новенькій зеленій шинелі з чорним оксамитовим коміром та з портфелем у лівій руці, нічогісінько не знав. Кожен вигадував, хто як міг.

Майорові хотілося заглянути всередину приміщення, побачити наслідки вибухів. Він наблизився аж до дверей, та враз зупинився, бо до парадного під’їхав на «опель-адміралі» оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц. Потрапити йому на очі було надто небезпечно. І майор зник у натовпі, вибрався з нього на другому боці й попрямував до місця призначеної зустрічі з товаришами. Це на самій окраїні міста, звідки починався підйом на гору, до лісу. Окинув довкола поглядом — нікого не видно. Думав почекати ще кілька хвилин. Та несподівано із темного завулка вигулькнув патруль.

Петро Малюк захвилювався, але сміливо пішов назустріч.

Помітивши майора, двоє рядових і унтер-офіцер взяли під козирок, а четвертий, що в цивільному, не звернув ніякої уваги, заклопотаний, видно, чимось важливішим. Та зате Малюк пізнав його: детектив, якого не раз бачив у кабінеті коменданта. На щастя, Малюк ніколи не потрапляв на очі шпигунові у формі офіцера.

Тепер зрозуміло: на нього розставили тенета. Шукають. Тільки форма майора вермахту врятувала його в цю хвилину. Тож геть звідси, і якнайшвидше.

Завернувши за ріг, майор пришвидшив ходу.

Тікати! Але куди? Куди податись?

У роздумах про вихід із становища, що склалося, Малюк дійшов до залізничного вокзалу. Від перону саме відходив ешелон. Майнула рятівна думка: зникнути звідси. Така слушна нагода! Не вагаючись, він побіг до поїзда. Черговий по станції вже на ходу допоміг пану майору вскочити у останній вагон. Це був єдиний пасажирський, усі інші вагони товарні.

Куди прямує поїзд, який його маршрут, Малюк не знав. Та це й не мало значення, йому все одно куди, аби далі від Приморська. Потім він дізнався, що поїзд