Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

У пасажирському вагоні тіснувато. Здебільшого тут рядові і єфрейтори. Усі місця зайняті. На верхніх розташувалися здорові, а на нижніх — хворі й поранені.

Вікна позакривані шторами. Посеред вагона один ліхтар. Мерехтить скупий вогник, видаючи химерні, рухливі тіні. Але й при такому тьмяному освітленні рядові помітили майора, що тільки но з’явився.

Поранені солдати неприязно поглядали на здорового, франтувато одягнутого офіцера, відсовувалися далі від очей і вух начальства.

Та саме це й потрібно Малюкові. Він залишився один на нижній лавці. Можна спокійно влаштуватися, ніхто не заважатиме думати. А думати є про що.

За вікном густа темінь. Поїзд, постукуючи на стиках рейок, відмірював кілометр за кілометром. Малюк відкрив краєчок штори, протер спітніле скло й довго вдивлявся в темряву. Але не побачив жодного вогника, ніби все вимерло навколо, а поїзд несеться в безодню.

Він приліг на лавці, підклавши під голову портфеля, й закрив очі. Страшенно втомився. Адже скільки пережито за минулу добу, скільки випробувань довелося перенести! Швидко поринув у забуття. Так само швидко прокинувся, розбуджений несамовитим криком. «Що б то могло бути?» — Малюк підвівся на лікоть і не може збагнути, де він і що з ним? Стукіт коліс і надсадний голос німця, який посилав прокльони фюрерам, привели Петра Малюка до пам’яті. Він підвівся, накинув на плечі шинелю й покликав старшого.

Рудий німець, унтер-офіцер, років сорока, підбіг до майора, взяв під козирок і витягнувся в струнку.

— Ви тут старший? — спокійним тоном запитав Малюк.

— Так, пане майоре, я фельдшер.

— Ваше прізвище?

— Еберт, Бруно.

— Що ж це ви, Еберт, дозволяєте солдатам отаке говорити на фюрера? Прошу, послухайте, — так само спокійно сказав майор, дивлячись в розгублене, перелякане обличчя унтер-офіцера.

Еберт хотів кинутись на тих крамольників з кулаками, але майор схопив його за руку.

— Ні, ні, почекайте, послухаймо.

А солдати ніби відчули, що за ними стежать, понизили тон розмови.

Майор зазирнув у сусіднє купе й засвітив ліхтариком. Солдати враз принишкли, застогнали.

Офіцер лагідно привітався. І щоб якось почати розмову, став цікавитися здоров’ям, перепитувати, кого де й коли поранено.

У солдатів поступово розв’язалися язики. Курт, що хвилину тому виливав гнів на фюрера, сидів у куточку. Зелена, брудна шинеля його надягнута лише на ліву руку й застебнута на один середній гудзик; праву — підв’язану до шиї і обкручену бинтами, видно під накинутою шинелею.

До війни Курт був шахтарем. Батько й дід його також були шахтарями в Саарбрюккені. Тепер там працюють невільники, а їх, бач, фюрер погнав завойовувати нові простори. І от вони відвоювалися; Курт добре знає, що шахти йому вже не бачити. Навіть коли операція буде благополучною, рука все одно не діятиме — так сказав лікар в санчастині. А без руки який же шахтар.

— Чим же то так шарпонуло? — запитав майор, співчутливо дивлячись в бліде, густо покраплене ластовинням обличчя Курта.

Солдат скривився від болю, кинувши на офіцера погляд, який говорив: чи тобі не однаково? Але скоро пом’якшав і відповів:

— Гранатою. Осколком гранати, пане майоре. Та всіх оце нас — Ернсту он живіт розірвало й по голові зачепило, одному ноги покалічило, а двох одразу убито. Однією гранатою.

— Гм-му! — протягнув майор удавано вражений. — Як же це так?

— А отак, — кинув Курт, — в Берліні вважають, що тут така ж прогуляночка, як то було в інших країнах. Чули хвальків.

— Цікаво, що ж саме ви чули? — просто спитав майор, усміхнувшись якось надто втомлено.

Сірі очі Курта спалахнули злою іронією.

— А те чули, пане майоре, що ніби непереможна армія Німеччини розгромила війська росіян і дійшла аж до Волги! — Курт дивився на офіцера іронічно примружившись. Тепер йому нема чого боятися — до штрафбату не пошлють — відвоював своє й поглузувати може з пана майора, що прикидається таким добродієм.

— Все ж мені не зрозуміло, проти чого ви заперечуєте? — здивовано повів майор плечима. — Хіба ж, справді, наші війська не пили ще волзької води?

Курт запнувся, неохоче махнувши лівицею, мовляв, що з тобою говорити.

Виручити Курта взявся інший поранений:

— Та чому ж? Пили, пане майоре, пили, — повернувши забинтовану голову, ледве вимовив єфрейтор Ернст. — Дійшли до Волги, та не відомо, як звідти. От-от зима вдарить й почнуть івани лупцювати там наших гансів, як вовків у облозі. Було вже так під Москвою, — заключив єфрейтор роздратовано й застогнав.

Усі замовкли. Унтер-офіцер Еберт почуває себе ніяково. Кілька разів намагався стримати гарячковість поранених, але майор чомусь не дозволяв йому.

Щоб якось розрядити обстановку, майор дістав з кишені мундира пачку сигарет, сам запалив і дав фельдшерові, щоб той почастував поранених. Солдати жадібно простягали руки за сигаретами, а фельдшер черкав запальничкою. Купе враз наповнилое сизуватим димом.

Довгу паузу порушив сам майор.

— Ви так і не сказали, Курт, за яких обставин вас поранено? Звідки взялася та граната?

Затягнувшись кілька разів, Курт довго випускав через широкі ніздрі струмочки диму і вже охочіше став розповідати.

— То було, пане майоре, перед світанком. З моря тягнуло таким густим туманом, що за п’ять метрів нічого не видно. А наказано було дістати «язика». Ми йшли купкою, щоб не загубитися, й не помітили, звідки взялися перед нами три постаті в таких же, як туман, маскхалатах. І в ту ж мить біля наших ніг стався вибух…

Слухаючи шахтаря-розвідника Курта, Петро Малюк раптом згадав іншого шахтаря — з Донбасу, й теж розвідника Івана Горбова. Коли в сорок першому спалахнула війна, двадцятип’ятирічний вибійник-стахановець Іван Горбов попросився,