Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Усе це минеться, герр майоре, — вдруге підкреслила вона. — Я дам вам найновіших ліків. Але й від вас багато залежатиме.

— Що саме? — уважно поглянув майор на лікарку.

— Передусім, треба слухати лікаря.

— Я у вашій владі, докторе.

— От і добре, герр майоре, порозумілися. Вам треба якнайшвидше стати на ноги. Ви, мабуть, не знаєте ще про новини з фронту?

— Звідки ж мені знати? А що там за новини?

— Та це ще не офіційно, але вірогідно; на Волзі, — тихенько сказала, нахилившись над головою хворого, — біля Сталінграда запеклі бої з величезними силами червоних.

— Ой-ой-ой, оце так новина! — похитав майор головою. І, помовчавши, запитав:

— А якщо не офіційно, то звідки ж ви, пані докторе, дізналися про це?

— Та вже знаю, раз кажу. Генерал один розповів.

— Он як, — простогнав майор, — дуже цікаво: непереможна армія Німеччини веде жорстокі бої з червоними, яких розбила й полонила ще в минулому році.

— Заспокойтеся, герр майоре, й не беріть все так близько до серця — вам не можна хвилюватися. Війна є війна, й ще всяке може бути. Головне — бережіть здоров’я.

— Це вірно, моя шановна рятівнице, всяке може бути. То якнайскоріше ставте хворого на ноги, бо йому ще треба воювати.

— Встигнете. То тільки базікали, що війна з більшовиками триватиме найбільше два-три місяці, а вона, бачите, тягнеться вже близько півтора року, а кінця ще й не видно.

— О, та ви, докторе, в політику бавитесь, — сказав пошепки, дивлячись на неї ледь примруженими очима.

Погляд майора, здавалося Гізелі, доброзичливий. Озирнувшись навколо, чи хто не підслуховує, вона тихо відповіла:

— Я — німкеня, розумієте, проста німкеня, і мені боляче, що наші люди гинуть на чужій землі. А заради чого? — вловивши його бажання щось сказати, вона підняла вказівного пальця. — По-дружньому раджу: стримуйте свої емоції. — Дістала з коробочки термометр, струснула його й подала хворому.

Розмова з лікаркою була для нього чудодійним еліксиром.

— До речі, докторе, — нагадав, — ви обіцяли з’ясувати, де мої речі.

— Так, так, я питала, герр майоре, мені сказали, що санітарна команда, яка витягала поранених з-під уламків вагона, ніяких речей не привезла. Мундир на вас був подертий і дуже закривавлений, його просто викинули. Та нехай це вас не турбує. Буде здоров’я, то й мундир знайдеться.

— Так, я розумію, пані докторе, здоров’ю ціни немає… Але ж документи.

— Документи зроблять. Ви не перший без документів.

Малюк розмірковував: звичайно, дідько з ними, з тими речами й документами. Посвідчення на ім’я майора Йогана Коха йому вже ні до чого — видавати себе й надалі за того офіцера небезпечно. Але ж ким йому бути?

Минула ще одна ніч у госпітальному ліжку. Для Петра Малюка вона була спокійнішою, ніж всі попередні, біль у лівому боці відчувався вже не так гостро. А все ж прокинувся рано. Не спиться, кортить дізнатись про події на фронтах, та, крім лікарки, ніхто, звичайно, нічого не скаже. А вона ж прийде, напевне, тільки під час обходу.

Але Малюк помилився — лікарка з’явилася в палаті значно раніше й підійшла до нього. Привітавшись, вона поцікавилася, як хворий себе почуває, потім запитала з чарівною усмішкою на вустах:

— Скажіть, майоре, ваше ім’я? Вже більше тижня в шпиталі, а ніде не записані.

Хоч Малюк і чекав на таке запитання, а все-таки це його збентежило.

— Більше тижня, кажете, пані докторе, а досі не познайомились. Лікар не знає, кого лікує, а хворий не відає, кому ввірив свою долю?

— Прошу, будемо знайомі: вас лікує Гізела Міллер, — вона простягла білу з довгими пальцями руку.

— Гізела? — уважно глянув Малюк в обличчя лікарки. — Дуже красиве ім’я, Гізела, Гізі. А в мене звичайне — Альфред. Альфред Майвальд, — стискаючи руку лікарці, сказав Малюк, і голос його здригнувся, наче в горлі задряпало.

Ім’я Альфреда Майвальда прийшло на думку Петрові Малюку не просто так, він багато знав з біографії того фашиста, знав також і про те, як покінчили з ним.

До війни Майвальд діяв на ниві освіти. Молодий учитель викладав німецьку мову в одній із шкіл Баварії. У тридцять дев’ятому році був мобілізований до війська в чині лейтенанта, а в сорок другому піднявся аж до майора, був заступником коменданта окупованого Приморська.

Альфреду Майвальду було років тридцять. І хоч він не кадровий офіцер, — не кінчав ніяких військово-навчальних закладів, але завжди виділявся, мав виправку справжнього вишколеного офіцера. В його обличчі було щось бундючне.

Сім’ї у Майвальда не було. Переконаний холостяк, нерідко захоплювався донжуанськими пригодами, любив хвалитися коханками, які, ніби, чекають на нього і в Парижі, і в Варшаві, і в Києві, де він не раз побував, і, звичайно, в столиці рейху.

Коли був заступником коменданта Приморська, Майвальд частенько заглядав до «Чорномора», набивався в друзі до Шаповала, говорив, що воліє вдосконалювати знання російської, а також української мов, які, мовляв, наполегливо вивчав ще в студентські роки.

— Я любім Україна, — не раз повторював майор, — хочу учіться говоріть без ошібка. Ві, господін Шаповал, мой друг. Я очень уважайт вас, прошу, учіт мене, помогайт…

Але Дмитро Шаповал не вірив улесливим словам Майвальда, відчував у них фальшиві ноти.

Підозру шефа «Чорномора» підтвердив і лейтенант Пауль Зат-лінг. Якось за чаркою він довірливо застеріг Шаповала:

— Цій лисиці, Димітер, — показав на майора Майвальда, що сидів за іншим столом, — не вірте, дуже небезпечна,