Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Але не встигли подзвонити, як до церкви під’їхав на чорному «мерседесі» Василь Курінний з двома офіцерами служби безпеки й запропонував священикові поїхати з ними.

Відмовлятися було ні до чого. Микола Нестерович знав, куди його «запрошують». Хотів лише до сторожки піти, щоб віддати деякі розпорядження, а Курінний схопив його за руку.

— Сідай, отче, до машини, нам ніколи.

— Господь з вами, панове, змилуйтесь! — просив священик, — сьогодні служба божа, скажу тільки, щоб до вечерні дзвонили.

Фашисти мало розуміли з того, що він говорив, начальник поліції розтлумачив.

— Ні, ні, не мороч голови, пасторе, до машини! — гримнув штандартенфюрер.

Інший офіцер відкрив дверці «мерседеса» і показав рукою.

Яворовський вирішив пограти ще на релігійних почуттях. Звівши очі до неба, перехрестився й голосно, ніби справді хтось прислухався до його слів, благав:

— Господи! Ти все бачиш і чуєш — помилуй мя…

— Годі! — люто крикнув офіцер, перервавши молитву на півслові.

Священик тріпнув гривою, що пасмами звисала на обличчя, й, зціпивши зуби, гордо пішов до машини.

Василенко стояв за високою живою огорожею. Відчувши небезпеку, притулився до колючої стіни з акації, напружував зір ї слух, йому все зрозуміло. І коли авто помчало, залишивши за собою слід на сирій землі, побіг до сторожки: взяв там, що треба, замкнув свою хижу й церкву, а сам — у кущі бузини. Пересидів у тих заростях, поки згустилися сутінки, і зник.

На ранок біля церкви нишпорили шпики, чатували на Михайлюка. А він наче у воду впав.

Після розгрому добірного вермахтівського угруповання на Волзі Радянська Армія, немов подвоївши свою міць, нестримно просувалась на захід. І хоч Приморськ залишався ще далеченько від фронту, але й тут відчувався свіжий подих зі сходу. Окупанти лютішали: за першою підозрою чинили над людьми жорстокий суд.

Сьогодні теж не виняток. Пополудні поліцаї зігнали на площу силу-силенну городян. Здебільшого, звичайно, жінок, літніх чоловіків та підлітків; потрапив до того натовпу і Степан Іванович Василенко. Бородатий, у старенькій сірій свитині, що незграбно висить на його схудлих плечах; зім’ятий і витертий, мабуть, ще дореволюційного виробу, капелюх натягнутий на самі вуха.

Квадрат заасфальтованої площі, в центрі якого стирчить шибениця, оточений автоматниками. Значить, когось будуть вішати. Василенко не раз бачив, як привозили сюди людей на страту. Але ніколи не бачив такої посиленої охорони. Тож, мабуть, і страта буде…

Степан Іванович стояв, зіщулившись, щоб не бути помітним, але так, щоб видно було, хто ж той відважний борець, котрого так бояться окупанти?

Хтось пошепки розповідав у натовпі те, що передало Радянське Інформбюро: під Ленінградом, на Центральному фронті, біля Харкова і в Донбасі, біля Ростова, на узбережжі Азовського і Чорного морів Червона Армія завдає гітлерівцям дошкульних ударів; за три місяці вигнала окупантів…

— Чекай, чекай, — прошепотіли за спиною, — когось привезли.

Із автофургона вискочило кілька автоматників. Услід за ними неквапливо виліз високий чоловік з відкритою головою. Довге волосся спадало йому на обличчя, і він раз у раз скидав головою назад, бо руки скручені за спиною. Коли приреченого підвели до шибениці і він повернувся обличчям до людей, якась жінка жахнулася:

— Боже, та це ж батюшка наш — отець Миколай! Натовп загудів: «Іроди! Для них немає нічого святого!»

Яворовський підняв голову. На бірочці з білого картону, що висіла нижче бороди, чорною фарбою виведено: «Партизан».

Священик ледве стояв на ногах. Майже три тижні тримали ного в карцері: випробували на ньому найдосконаліші методи гестапівського допиту. Але нічого не дізналися. Рацію, котра була схована за іконостасом, «парафіяни» винесли з церкви за день до його арешту; про те, що поліція їх затримала, він не знав; служниця Ольга Марчук увільнилася. Ні на кого не впала підозра. З чистою совістю дивився священик на людей. Головне тепер — утриматися на ногах, не впасти; твердо вистояти свої останні хвилини.

Зібравши всі сили й волю, Микола Яворовський піднявся на підставку і обвів поглядом велелюддя. Він не сподівався, що йому нададуть слово, а дуже хотілося сказати, аби люди знали, що він також радянський воїн. Та враз ніби здаля донісся голос коменданта Людвіга Шварца. Начальник поліції перекладав:

— Востаннє закликаю, пасторе, схаменіться й скажіть правду про більшовицьке підпілля, яке спонукало вас до зради. За чесне зізнання німецьке командування помилує вас й надасть можливість повернутися до церкви…

Яворовський ніби ожив: він скаже хоч кілька слів, багато не дадуть, але скаже. Гордо скинувши голову, голосно, щоб усі почули, вигукнув.

— Люди добрі! Я вмираю за Вітчизну! І як священик закликаю словами праведника: пометіться, і вражою злою кров’ю волю окропіте!..

Більше нічого не зміг сказати — кат накинув йому на шию петлю. Та ще вірьовка не зашморгнулася, як біля ніг окупантів, котрі спостерігали за стратою священика православної церкви, вибухнули одна за одною дві гранати.

А на площі зчинився переполох. Гранати, що вибухнули під ногами катів, жбурнув юнак років п’ятнадцяти. Але хто він, той відважний месник, ніхто не знав. Перелякані окупанти підняли стрілянину; люди кинулися врозтіч, хто куди. Месник загубився в натовпі й десь уже в тісному завулочку промайнув повз Василенка.

Як з’ясувалося пізніше, то був Льоня Корнієнко. Перед війною він закінчив сім класів. Відчайдушний! Влітку сорок другого, щоб врятуватися від примусової відправки до фашистської Німеччини, Льоня став грати у «Чорноморі». Юнак сподобався Дмитрові Шаповалу, який добре знав його батька — Сергія Корнієнка; Шаповал був певен, що зробить з Льоні завзятого актора для таємних «спектаклів». З того часу, як «Чорномора» не стало, Льоня Корнієнко майже не з’являвся на вулицях міста. Переживав, мучився