Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Зміни в настрої завойовників швидко передавалися в далекий тил; ті, що, як папуги, повторювали «хайль, Гітлер!», стали замислюватися.

Гізела Міллер пам’ятає вересень тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого. Тоді Німеччина була охоплена чадом легкої перемоги.

Два роки перед тим вона, дочка робітника, одержала диплом лікаря й працювала в хірургічному відділенні однієї з лікарень Франкфурта-на-Одері, куди привозили німців, поранених у польській кампанії.

Саме тут молода німкеня відчула гордість: адже вона лікувала тих, що здобували перемогу! Що могло бути почеснішим від такого доручення батьківщини! Кожний німець, який пролив кров у сутичках з поляками, здавався їй справжнім героєм, патріотом, бо не шкодував життя свого, захищаючи честь великої Німеччини.

А поляки?.. Молоду лікарку то не обходило, то не її розуму діло, про те знає фюрер. Приєднали до рейху Судети — значить, так треба, того вони, чехи й словаки, гідні, бо, як і поляки, завинили перед німцями. То ж на долю фюрера випала честь навести порядок, виправити несправедливість. Так стверджував і рейхсміністр Геббельс.

А час минав. Німці вже в Бельгії, Данії, Голландії, Норвегії, Франції. Невже й там німецькі землі? А Югославія, Греція? Ще з шкільної лави вона пам’ятала, що Греція існувала набагато раніше, аніж з’явилася німецька нація. А сьогодні країна Гомера, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана під зверхністю німецьких генералів. А чому? Хто дасть їй відповідь?

Та по-справжньому Гізела замислилася над цим питанням лише тоді, коли опинилася з госпіталем далеко за межами фатерланду, на радянській землі, коли сама побачила, що витворяють її співвітчизники в окупованих районах.

Помітила Гізела й таке: там, де пройшли німецькі частини, залишалися нові кладовища з рівненькими рядами свіжих дерев’яних хрестів. То поховані її земляки, що загинули в сутичках з червоними. Але не могла зрозуміти Гізела, заради чого вмирають вони за тисячі кілометрів від рідних осель? Німеччина ж не має спільних кордонів з Радянським Союзом, то ж і не може бути якихось територіальних претензій. А газетам, що кричать про історичну місію вермахту, вона вже перестала вірити.

Запам’яталися Гізелі слова тяжко пораненого капітана: «Якого диявола ми йдемо сюди? Нас тут ненавидять, стріляють нам у спину, пускають під укіс наші ешелони — отак зустрічають нас ті, кого ми «визволяємо»».

Тоді вона боялася тих слів капітана, підозрювала, що він провокатор, бо хіба ж справжній німець може отаке говорити, коли фюрер у жовтні запевнив не тільки німців, а на весь світ проголосив, що Росію розбито остаточно, і вона ніколи більше не підніметься.

А що вийшло насправді? Після тієї заяви фюрера минуло більше року, а «остаточно розбиті більшовики» оточують і знищують цілі німецькі армії, переслідують завойовників на всіх ділянках фронту. І вже не одинаки, а багато з тих, що пройшли через її хірургічну палату, висловлювали думку про неминучість поразки вермахту.

Була ще одна причина, яка примусила молоду німкеню пильніше придивлятися до того, що робиться навколо, змінити свої погляди. У січні сорок другого загинув її наречений. До речі, Альфред Майвальд зовні дуже схожий на нього. З першої хвилини, коли Майвальд тільки опритомнів і розкрив очі, Гізела подумала, що перед нею її Ганс.

Схожість Альфреда на нареченого, що загинув рік тому, прив’язала її до хворого майора. Зневажаючи встановлений порядок, вона затримала його в своєму відділенні значно довше, ніж: дозволяється за інструкцією, — таких хворих відправляють на лікування в тилові госпіталі. А їй самій хочеться доглянути його, вона впевнена, що пораненому потрібні не тільки ліки, а й увага, і що ніхто не може дати йому того, що дає вона.

Тож коли дізналася, що госпіталь має повернутися в тил Німеччини, до її рідного міста, вона відчувала себе на сьомому небі, певна, що Альфред залишиться з нею доти, доки буде потрібно, щоб поставити його на ноги. А тоді, може, й зовсім не треба буде розлучатися.

Особливо подали їй надію слова Альфреда: «Самотній я, Гізі».

Вона запам’ятала ці слова і зробить усе, аби він не відчував себе самотнім. Вона нічого не пошкодує, щоб повернути йому здоров’я. Але не для фронту, — будь богом проклятий той, хто запалив цю війну, — ні, вона вилікує й збереже його для себе.

Завтра на світанку госпіталь буде вже у вагонах. Ніхто з хворих про це ще не знає, а йому, Альфу, вона все розповість, у неї немає від нього ніяких таємниць.

Альфред Майвальд ще й ще обмірковував своє становище. Йому нічого не лишалося, як тільки слухати лікарку. На душі неспокійно, з тривогою чекав тієї години, коли повезуть його на чужину.

І от після вечері Гізела завітала до нього на кілька хвилин. Присівши на ліжку, вона дістала з кишені халата плитку шоколаду і, ніяковіючи, поклала йому на груди під ковдру.

— Це на десерт, Альфреде, вам дуже потрібко.

Альфред розгублено поглянув на Гізелу. Йому незручно, на блідих щоках виступили рум’янці.

— Мені, докторе, не належить таке.

— Ви ж обіцяли, Альфе, слухатися лікаря. Тож не запере чуйте, прошу вас, бо я краще знаю і що належить, і що вам потрібно.

Він ніяково посміхнувся.

— Ну, коли так, Гізі, я дуже дякую, — взяв її руку й міцно стиснув у своїй широкій долоні.

— Набирайтеся сил, друже, завтра — ту-ту, додому, — сказала, по-дитячому радіючи.

— Як, уже завтра? — спитав тривожним голосом.

— Так, раненько поїдемо на залізничну станцію, звідси, кажуть, п’ять кілометрів. А ви знову хвилюєтеся? Чим раніше, Альфе, виберемося звідси, тим краще. Правду кажучи, мене турбує ваше коліно, я хочу, щоб вас оглянув професор. Це можливо тільки вдома, в своєму місті.