Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Яка дикість! То треба навести порядок, викорінити негідників, щоб і сліду від них там не залишилося…

У блакитних очах Майвальда спалахнула глузлива посмішка:

— Перша думка не завжди найкраща, — зауважив він.

— Цікаво! Чим же саме вона вам не подобається? — невдоволено поглянув літній господар на гостя.

— Не оригінальна. Так само українці говорять про німців.

— Та то нехай! Переможців, ви ж знаєте, не судять.

— Може, воно й так, — майор намагався говорити спокійно, — але мудре німецьке прислів’я каже: не дивись на початок, а дивись на кінець. Та кінця війні ще не видно.

— Ви так гадаєте? — уважно подивився лисий на вчорашнього офіцера вермахту і додав: — Я, герр майоре, звик вірити в те, що говорить фюрер, що пишуть наші газети, повідомляє радіо.

— Я також не з тих, що після поразки на Волзі почали віщувати про занепадництво німецького войовничого духу. То — панікери. Але немало шкоди й від тих, що воюють, сидячи в затишку. Я, пане начальнику, фронтовик, пізнав війну, як кажуть, своїм горбом. Ось її позначки, — схилив голову й показав на рубець, що ліг через усю потилицю. Потім повів пальцями по глибокому шраму на підборідді, постукав злегка по хворому коліну. — Півроку лікували мене тут, у шпиталі Енензбурга. До війська вже не беруть. Тому й прийшов до вас. Не можу зброєю, то треба працею допомагати батьківщині. Руки ж, бачте, ще цілі, — стиснув кулаки.

— Молодець, майоре! — розчулився начальник, — я старий солдат Кауфман. Прізвище моє, звичайно, вам ні про що не говорить, бо ви баварець. А в Енензбурзі Віллі Кауфмана кожен знає. Я був першим у штурмових загонах, які в тридцяті роки брали владу до своїх рук, розумію, що таке патріотизм не на словах, а на ділі. Ви, певен, не виголошували гучних промов, а, не шкодуючи крові й самого життя, боролися за утвердження ідеалів фюрера. Тож я, старший референт цієї установи, з великою повагою ставлюся до вас, до ваших ран і з приємністю зроблю вам послугу — влаштую на завод, де виробляють танки. Директор того заводу — мій близький друг, він дасть таку посаду, яка цілком забезпечить вас, не принижуючи офіцерської честі.

Альфред Майвальд враз підвівся з крісла й вклонився.

— Я зворушений, шановний герр Кауфман, вашою увагою.

— Ну от і добре, — сказав Віллі Кауфман і взявся за авторучку, — почекайте кілька хвилин.

Майвальд відійшов до відкритого вікна. З другого поверху далеко видно широку Гітлерштрассе. Вулиця тягнеться через усе місто. Десь на околиці той самий танковий завод, до якого він має прямувати. Як то там його зустрінуть?

— Прошу, майоре, — гукнув Кауфман, — тільки віддайте цього листа особисто директорові й скажіть, що я сердечно йога вітаю.

Альфред Майвальд добрався до затишної вілли Отто Міллера, коли господар тільки-но повернувся з першої зміни й почав хазяйнувати в садочку — розпушував землю навколо дерев, носив од колодязя воду двома відрами й поливав яблуньки, груші, овочі, квіти.

Привітавшись із господарем, Майвальд узявся за відра.

— Дозвольте, пане Міллер, я допоможу вам трохи.

— Ні, ні, пане майоре, вам не можна піднімати нічого тяжкого, ви ще хворі, — рішуче покрутив головою Міллер.

— Х-ге, шановний господаре, я вже на роботу влаштовуюсь, доки ж мені хворіти, — заговорив Майвальд бадьорим голосом, а про відвідання арбайтсамта ні слова.

— Так? — приємно здивувався господар. — І куди ж, на яку саме роботу, якщо не таємниця?

— До вас, на ваш завод. Разом будемо виробляти «тигри». Сподіваюсь, пане Міллер, ви замовите за мене слово.

Господар не поспішав з відповіддю. Відтак зауважив:

— То ви ж, мабуть, начальством якимсь будете? До речі, звідки ви, пане майоре, з якої місцевості?

— З Баварії, з містечка Майнц. Рідні там ніякої нема, будинок, у якому була квартира, знищено ворожою бомбою. То й повертатися туди немає ніякого бажання. Вирішив лишитися тут, в Енензбурзі. За фахом я вчитель, на якогось начальника для заводу не підхожу. Дуже радий, що працюватиму разом з вами, й буду вдячний вам за протекцію…

Міллер помовчав, ніби збирався з думками. Потім сказав:

— Робітники тепер всюди потрібні. Здорових на фронт забирають, а завод же не зупиниш, хтось має виробляти зброю. Протекції не потрібні. Але ж ви, пане майоре, вчитель.

— Ну й що з того? — Майвальд знизав плечима. — Міг би підучитися на токаря чи слюсаря.

— О! — зрадів Міллер. — Охоче допоможу, якщо справді маєте таке бажання.

— Та я не жартую, мені треба працювати. Але одразу так до верстата… Майстер прожене. Тут потрібне буде ваше слово.

— Я радий поручитися, донька багато розповідала про вас хорошого. Та мої рекомендації навряд чи допоможуть.

— Чому? — понизив голос вражений Майвальд. — Хіба ви недавно на тому заводі?

— Та річ не в тому. Я — ветеран. Колись цей завод виробляв машини для сільського господарства. Тепер — зброю, танки. А професія моя і тоді, і тепер однаково потрібна. Я — токар і також слюсар найвищого розряду. Але… — він затнувся, — давненько вже на підозрі. — По неголеному обличчю Міллера пробігла глузлива посмішка.

— Цікаво. У яких же гріхах вас підозрюють?

Перше, ніж відповісти, Отто Міллер сам запитав:

— Скажіть, пане майоре, ви належите до нацистської партії?

Майвальд згадав розповідь Гізели про неповагу батька до нового порядку.

— Ні, — рішуче покрутив головою. — Знаєте, так склалося, що не до того було. А хіба це має якесь значення?

Отто Міллер посміхнувся, мовляв, дипломат же ти, майоре! І серйозно сказав:

— А я категорично відмовився вступити до тої партії. Тому й потрапив