Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Ні. А яка саме?

— Стежити за тим, як працюють і поводять себе невільники.

— Ганьба! — кинула Гізела, докірливо дивлячись на Альфреда. — Як ти міг погодитися на таке?

Майвальд щиро засміявся, йому подобається така розмова. Отто Міллер і Гізела відверті, говорять те, що думають, вболівають за нього. Але як пояснити їм, що все це не так, що ні за ким він не стежить, нікого й ні до чого не примушує. Навпаки, прагне полегшити становище нещасним. Та сказати правду про свої задуми поки що не можна. Потрібен час. Але ж треба сказати щось таке, аби не вважали його за негідника.

— Вельмишановні фрау, герр Міллер, дорога Гізело! Ви помиляєтесь. Запевняю вас, що все це не так. Я ж говорив, Гізело, що розуміюся на російській, польській і українській мовах. Тому й погодився бути інспектором, аби наблизитись до східних робітників і полонених, порозумітися з ними й навіть допомагати їм. Вірте, кажу, як є.

— Ну, коли так, — Гізела глянула на батька, все, мовляв, правильно.

Отто Міллер, здається, подобрішав. Але нічого не відповів.

Минали дні, тижні. Майвальд вивчав людей. І за документами, що є в картотеці, і живим спостереженням за тим, як його земляки і всі інші, хто опинився в цьому гітлерівському таборі, ставляться до нелюдського, рабського поводження з ними. Адже їхніми руками кується зброя, яку використовують проти братів.

Завод працював без перерви — всі двадцять чотири години доби. Недавно тут почали випускати нові броньові чудовиська, які називаються «панцер-тигр».

Майвальд мало розумівся на танках. Але скоро дізнався, що найголовніше в «тигрі», крім потужного мотора, лобова частина з потовщеною бронею, яка ніби витримує удари будь-якого снаряда.

Цікавилися, звичайно, і майором Майвальдом. І на заводі, і вдома. Одного разу, пораючись у садочку після нічної зміни, Отто Міллер помітив, що квартирант повернувся з міста раніше, аніж звичайно. Вирішив зайти до нього. Двері напіввідчинені й видно: майор сидить у кріслі біля бюро, читає, видно, щойно принесену газету, щось підкреслює олівцем.

— Дозвольте, пане майоре, — сказав господар, постукавши У двері.

— Прошу, заходьте, герр Міллер, будете гостем. Я саме пайку продовольчу одержав, — показав на пакуночок, у якому й була та пайка.

— Дякую, майоре. Скажіть краще, що там на фронтах, бо два дні вже не бачив газет і радіо не чув. Відступають наші? Чи про це в газетах не пишуть? — стоячи біля порога, запитав Міллер.

В очах Майвальда раптом забігали хитринки.

— Чому ж не пишуть? Пишуть! Але німці не відступають. Звідки ви взяли таке? Велика армія фюрера лише вирівнює лінію фронту, — пояснив майор, зробивши наголос на «вирівнює».

Обличчя Міллера скривилося, він покосував на портрет фюрера й запитав:

— Аж до своїх кордонів вирівнюватимуть, чи як? Майвальд зрозумів, що господар розкусив його.

— До кордонів, кажете? Ні, — майор рішуче покрутив головою. — Радянська Армія ні за що не зупиниться біля наших кордонів. Ви, мабуть, не уявляєте, якої шкоди заподіяли ми. Усюди, де побувала армія вермахту, лишилися тільки руїни та згарища. Тож не дивуйтеся, коли їхня армія прийде аж сюди — до Ельби й навіть далі. Вона має на те підстави, моральне право.

Отто Міллер ловив кожне слово Майвальда. Але не міг зрозуміти: хто ж таки він є, цей майор? Говорить, як справжній антифашист. А чи це так? Чи можна ділитися з ним своїми думками й поручитися за нього перед Рудольфом Фішером?

Замислившись, Отто вирішив кинути ще пробний камінь. Похитуючи головою, він багатозначно зауважив:

— Так, геноссе, ви на багато що розкрили мені очі! — він навмисне наголосив на «геноссе», щоб побачити, як реагуватиме майор на те крамольне слово.

В очах Майвальда спалахнула радісна посмішка. Він підвівся й, підійшовши до господаря, урочисто сказав:

— Геноссе Міллер!

Схвильований, Отто Міллер обняв Альфреда і по-батьківському поцілував у високе чоло.

Тепер, здається, вони порозумілися, їх єднає слово «геноссе»— «товариш», для них воно, немов пароль, що не залишає сумніву у спільності їхніх поглядів.

Дві години господар дому не виходив із кімнати квартиранта Альфреда Майвальда. Час збігав непомітно. Отто Міллер уважно слухав розповідь майора про становище на фронті й про те, якого лиха і страждань завдали німецькі окупанти радянським людям.

— Якби, — заключив майор, — ви побачили, що витворяють німецькі солдати на окупованих радянських землях, вам було б соромно від того, що належите до одної з ними нації… Та колесо війни крутиться вже зворотним ходом. Ви тільки дещо знаєте про битву на Волзі. О, то було знаменне побоїще! Звідти не повернулося понад триста тисяч синів німецького народу.

— Я, я, доннерветтер, — вирвалося у Міллера, — вся країна була в траурі. Гітлер же, знаєте, оголосив тотальну мобілізацію, забирають чисто всіх…

— Так, оголосив, — кинув Майвальд. — Та коли тотально мобілізованих посилають на східний фронт, то в першій же сутичці з червоними вони піднімають руки й галасують: «Гітлер капут!» Ця хитрість врятовує їх — вони залишаються живими й по війні повернуться з полону. А ті, що чинять опір, гинуть. А кому ж хочеться вмирати та ще на чужій землі?

Отто Міллер зовсім по-іншому дивився на квартиранта. Тихий, небалакучий Майвальд раптом виріс в його очах.

Наступного дня Міллер розповів про все, що почув од свого квартиранта, інженерові Фішеру.

— Цікаво, — похитав той головою. — Але не приймай, Отто, все відразу за істину. Треба перевірити. Пильнуй за кожним його кроком. А про нашу організацію — ні слова.

За поведінкою Альфреда Майвальда Фішер і сам спостерігав з особливою увагою. Як це так, розмірковував він, щоб майор, правда, інвалід, але молодий, красивий, задовольнявся такою ганебною