Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Зворушена увагою офіцера, господиня підвелася з крісла. Підвелася й Гізела.

— Дякую, пане майоре, за теплі слова. Кожній матері приємно почути таке про свою дитину. І хоч голова вже мені паморочиться, я все-таки вип’ю…

Гізелі радісно, що Альфред так швидко підібрав ключі до серця матері. З батьком він також подружить.

Як і радила Гізела, Альфред Майвальд залишився у її батьків. Прикро було отак безглуздо осісти. Але куди йому подітися? Все довкола чуже, вороже, на кожному кроці підстерігала небезпека. Та й нога ще не зміцніла як слід, потрібен час.

Фрау Хільда і Отто Міллер, зважаючи на прохання доньки, віддали майорові окрему кімнату. У ній бюро, шафа з книжками, м’який диван, що замінював ліжко. Усе це до його послуг.

Гізела нерідко забігала додому з якими-небудь новинами. Вона вважала, що Альфредові живеться тут, як у бога за пазухою, нікуди не випурхне він з цього гніздечка аж доти, доки триватиме війна. А потім… Потім і сам не захоче шукати чогось іншого.

Але Майвальду не сиділося в затишній кімнаті Міллерів. Він нервував, нудився. Відпочивши трохи від шпитальної задухи, пішов до міста. Треба було стати на облік, оформити пенсійну справу і одержати цивільні документи. Зробивши що треба, пішов далі. Хотілося дещо розвідати, почути, може, щось від людей; дізнатися про обстановку на фронтах. Адже він нічого певного не знав.

Та не так-то було легко поінформуватися. З газетних повідомлень правди не дізнаєшся. Усі часописи зайняті крикливими заголовками про успіхи частин вермахту на всіх напрямах. Особливу ретельність щодо цього виявляє головний фашистський орган «Фолькішер беобахтер». Сторінки тієї газети рябіли повідомленнями кореспондентів про контратаки німців на Харківсько-Бєлгородському напрямі, про успіхи частин вермахту на Донбасі.

Дуже багато було дифірамбів на адресу «героїв», що проникли на Кавказ. Особливо вихвалювалися частини сімнадцятої армії, які нібито героїчно стримують натиск радянських військ на Таманському півострові.

Зі сторінок «Фолькішер беобахтер» Майвальд дізнався також, що на Східному фронті німці почали застосовувати найновішу зброю — потужні танки під назвою «тигр» і самохідні гармати «фердинанд». Кореспондент, то був якийсь Лев, аж захлинався: од щастя, змальовуючи картину атаки «тигрів». Поява «тигрів», — хвалився Лев, — наводить жах на червоних вояків, бо вони, мовляв, нічого не можуть протиставити новим німецьким танкам.

Ці повідомлення насторожували Майвальда, примушували замислитися. Кілька днів походив отак по вулицях Енензбурга, думаючи, що ж йому робити, за що взятися. Рани ще даються взнаки, але ж він на своїх ногах. На фронт, звичайно, вже не повернеться, то треба тут, у тилу ворога, якось діяти.

«Так, треба щось робити», — переконував сам себе. Настирлива думка мучила його: як воно розвідникам удається по кілька місяців не бачитися ні з ким і робити свою справу. Та на те вони й розвідники. їх посилають, піклуються про них, спрямовують, вони багатьма нитками зв’язані з Батьківщиною. А ти сам. Ніхто ж нічогісінько не знає: є ти, чи тебе немає.

Він зупинився, запалив цигарку; проходили люди, кудись поспішали— у кожного свої клопоти, і нікому, звичайно, немає діла до твого болю.

Довго так ходив він малолюдними вулицями чужого міста, розмірковуючи, вдивлявся в зосереджені обличчя перехожих.

Його погляд зупинився на багатоповерховому будинку з мальовничою вивіскою «Арбайтсамт». Біржа праці? З хвилину постояв, розмірковуючи. А що коли спробувати влаштуватися десь на роботу? Справді, подумав, зв’язок з людьми швидше вивів би його на вірну стежку.

На мить завагався, як перед стрибком у холодну воду. А що коли… Е, та будь-що-будь! І він рішуче переступив поріг установи.

Довгий зал арбайтсамта нагадував пошту: скляна перегородка з маленькими віконцями, за якими сиділи здебільшого літні вже чоловіки у військових мундирах. А на лаві, що тягнулася через весь зал, чекали вчорашні воїни. Були тут і однорукі, і на милицях.

Майвальда зацікавила одна об’ява, він так зачитався, що не помітив, як біля нього зупинилася якась людина.

— Що, герр майоре, роботи, може, шукаєте? — почувся голос.

Майвальд повернув голову і побачив немолодого лисого чоловіка.

— Так, — кивнув майор, — хотілося б десь попрацювати. Хто тут, скажіть, міг би порадити, до кого звернутись?

— О, то ходіть зі мною, — люб’язно сказав лисоголовий і повів майора за собою.

Кабінет на другому поверсі. Малесенька приймальна. Дівчина років сімнадцяти клацала на друкарській машинці. Побачивши начальника, миттю підхопилася й відімкнула ключем двері.

— Прошу, заходьте, — кивнув лисоголовий гостеві, переступивши поріг.

Великий письмовий стіл, кілька телефонних апаратів, м’які крісла, шафа, сейф свідчили, що господар кабінету якесь начальство. Майвальд виструнчився.

— Сідайте, сідайте, майоре, я не генерал, — кивнув господар, показавши рукою на крісло.

Й почалася розмова — хто він, звідки.

Майор дістав усі свої документи.

Ознайомившись, лисий співчутливо похитав головою:

— Такий молодий, такий красивий і вже списаний з військової служби. Де ж це, майоре, вам так не пощастило?

— На Східному фронті, на Україні.

— Вибачте, майоре, але ж Україна, здається, давно вже наша?

— Так, звичайно, наша, — ствердно кивнув Майвальд. — Та українці, на жаль, не погоджуються з цим.

— Тобто, як це «не погоджуються»? — витріщив очі лисий.

— А так: стріляють, пускають під укіс ешелони, висаджують у повітря склади, полюють на німецьких офіцерів.