Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

— Я готовий, докторе, на все, впевнений — доля моя у надійних руках.

— Вірте, вірте, кажуть, краще тому, хто вірить. А тепер помовчіть, я зайнята.

Коли перев’язку було закінчено, сестра Луїза пішла в кімнату чергового лікаря, а Гізела присіла на ліжку Майвальда.

— Ну що там, Гізі, робиться на білому світі? Розказуйте, будь ласка, бо тут же, як у в’язниці — нічогісінько не знаєш.

— Новин багато. Є приємні й прикрі. З яких починати? — схилившись над щойно забинтованою головою Майвальда, шепотіла Гізела.

— Починайте з тих, що вам здаються поганими, кращі лишіть під завісу.

— Гаразд, тільки прошу, Альфреде, не беріть так близько до серця, зважте — вам не можна хвилюватися. Та й ви ж обіцяли.

— Ну, добре, добре, говоріть все як є, спокійно слухатиму.

— Погані вісті з Східного фронту: росіяни перейшли в наступ. Усюди. Те повідомлення з Москви, пам’ятаєте, я говорила вам, підтвердилося, наші потрапили в пастку. Все угруповання фельдмаршала фон Паулюса знищене й покорене червоними. З цього приводу оголошено траур… Великі неприємності також і на Кавказі. Дідько загнав туди цілі армії, тепер відступають, гинуть не тільки від переслідування червоних, а ще й від лютих морозів. Отака перша новина. Ходять навіть чутки, що війну вже програно, червоні, мовляв, отямились і не зупиняться тепер до самого кордону.

Гізела замовкла. Мовчав і Малюк. На очі йому набігли сльози. Вона, дивлячись на нього, й сама готова була плакати, що принесла таку вістку. Звідки ж їй було знати, що то сльози радості.

— Що ж, виходить, історія повторюється, — сказав майор по паузі, — німці платили вже за авантюрну політику Вільгельма другого… Ну, а яка ж новина, що на закуску?

— Вона, мабуть, пов’язана з першою, але приємна тим, що ми їдемо додому, — наш госпіталь повертається до Німеччини. Розумієте, Альфреде? — Гізела посміхалася широкою радісною лосмішкою, — поїдемо додому!

— Як, справді? — Майвальд не зводив з Гізели запитливого, тривожного погляду.

— Так, серйозно, — схилилася над самим його вухом, — через два дні нас уже тут не буде. Тільки це — таємниця!

— Розумію. А як же поранені?

— Не бійтеся, я вас не залишу, разом — век. Що? Ви не задоволені? — не зустрівши з боку Майвальда захоплення, допитувалася лікарка. — Хіба вам не остогидло на окупованій землі?

Він уже не все уловлював з того, що вона говорила, слова пролітали без сліду — виром кипіла думка: що ж йому робити, як йому бути?

Гізела помітила в ньому раптову зміну: неуважність чи байдужість до її слів.

— Що вас збентежило, Альфреде? Не варто так переживати. Моліть бога, що цілим повертаєтесь додому.

— Додому?! — роздратовано кинув Майвальд, скептично посміхаючись. Не там його дім, там фашистське лігво, ледве не крикнув згарячу. — Я — солдат, Гізело. Розумієте — солдат! Мені б на фронті бути, а ви спроваджуєте мене в далекий тил.

— Киньте й думати про це, Альфреде, фронту ви вже не побачите. Вам треба серйозно лікуватися й відпочити, ви надто знервовані. Не війна, а спокій потрібен вам, і харчування добре. А не може бути тільки вдома, біля сім’ї.

На мить вона замовкла. По паузі спитала:

— До речі, звідки ви, Альфреде, де ваша сім’я?

— Гм, — похитав головою, — немає у мене сім’ї. Ще тільки мріяв звити своє гніздечко. Війна не дала. Так і лишився самотнім…

Вона взяла його за руку, довго і ніжно тримала в своїх теплих долонях; потім сказала:

— А професія у вас тільки військова?

— Ні, офіцер я тимчасовий, із запасу. Я — вчитель. Мовник. Окрім рідної, розуміюся на деяких слов’янських мовах.

— Он як? То, напевне, знаєте російську?

— І українську також, і польську. Але кому тепер це потрібно?

— Сьогодні, можливо, й ні до чого. Але ж не вічно буде війна, — сказала Гізела розсудливо. — Та все одно, Альфреде, не слід відчаюватись. Найголовніше те, що повертаєтесь на батьківщину. Я скоро вилікую ваші рани, станете на міцні ноги… А тепер спіть, друже. Доброї ночі.

Вона піднялася й навшпиньках пішла, думаючи над диваком-майором, якого так збентежило її повідомлення про евакуацію до фатерланду.

Майвальд лишився сам на сам зі своїми гіркими думами. Новини, якими так довірливо поділилася з ним лікарка, позбавили його сну. Він радів з того, що гітлерівці чимдалі зазнають усе дошкульніших ударів Радянської Армії. Але приголомшила звістка, що його можуть вивезти в саме фашистське кубло.

Що ж робити? Думки, мов хвилі, напливають одна на одну. Та при детальному аналізі їх виникає багато суперечливого. Був би він здоровим, хоча б міг ходити своїми ногами. А так що — підбитий сокіл полювати не може.

Та що ж, справді, можна зробити? Зв’язатися б з ким-небудь. Але ж нікого він тут не знає, небезпечно й за браму вийти…

Прикро, що в такий гарячий момент він вибуває з гри, залишає поле бою.

На якусь хвилину закрив очі. Хочеться все забути, задрімати. Та думки свердлять і свердлять мозок… А чому, власне, він вибуває з гри? Хіба не можна воювати в тилу ворога? Стане на ноги і в мундирі офіцера-інваліда розповідатиме німцям правду про війну, про злодіяння фашизму.

Що ж, доведеться спробувати ще й такий метод боротьби.

По всьому Східному фронту німці кляли російську зиму: що за напасть така, — бідкалися «лицарі», замотуючи голови різним