Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Майвальд вирішив почати з Миколи Кравчука і Павла Рибалки, що виділялися серед полонених своєю незалежністю. З Миколою розмова відбулася раніше, коли той працював на ділянці майстра Фрейліха.

— Якщо не помиляюся, Миколо, ви говорили, здається, що з Буковини?

— Так. З Чернівців, — відповів Кравчук, здивований таким запитанням.

— А знаєте, що більшовики наближаються вже до Дністра?

— Ні, пане інспекторе, звідки ж мені те знати? Газет не маємо, — сказав, не зводячи з німця погляду.

— Та ви не хвилюйтеся, — Альфред Майвальд понизив голос і, оглянувшись довкола, перейшов на українську мову. — До весни, Миколо, на твоїй Буковині буде вже Радянська влада!

Микола Кравчук неначе онімів: німець сповістив таку радісну звістку і з таким захопленням. Що б це значило? Може, німчура глузує з нього або провокує?

Микола вирішив за краще удати байдужого. Тільки й спитав по-німецьки:

— Скажіть, пане інспекторе, чи ви, бува, не з України?

Майвальд розуміє: Кравчук не довіряє йому.

— Скажи краще, гуцуле, коли ти встиг так онімечитись? Тільки говори мовою батьків, я розумію.

Кравчук розповів усе, як було…

Вісімнадцятирічним залишив він село в Карпатах, що біля Путили, й пішов до Чернівців на заробітки. Спеціальності, звісно, ніякої не мав, зміг влаштуватися учнем до німця-слюсаря, у якого була своя невеличка майстерня. Чотири роки наймитував } тог» підприємця й навчився там слюсарити і говорити по-німецькому. В сороковому, коли Північна Буковина увійшла до складу Радянської України, повернувся до села, став працювати в МТС. Перед війною його взяли до армії, вчили на сапера. Але воювати довелося недовго. Коли підрозділ, в якому він служив, відійшов на лівий берег Дністра, сержантові Петрову і рядовому Кравчуку було наказано замінувати міст, щоб не пустити на лівий берег ворожі танки. Та не встигли вони закласти вибухівку, як до переправи наблизилися німецькі автоматники на мотоциклах. Щ» робити? Вирішили висадити дерев’яний міст гранатами, принаймні, хоч його пошкодити. І вони таки домоглися свого — міст зруйнували. Але самі не врятувалися: кулеметна черга з правого берега пронизала Петрову груди, і він мертвим скотився в ріку. Кравчука німці підібрали тяжко пораненим.

Нагоди поговорити з Павлом Рибалкою довго не було. З документів, що заведені на радянських військовополонених у концтаборі, Майвальд знав, що Рибалка моряк, взятий в полон під Севастополем другого липня сорок другого року. Значить, це з тих, що билися до останнього патрона, бо захисники Севастополя евакуювалися на день пізніше.

Майвальд вирішив діяти офіційно, через коменданта концтабору штурмбанфюрера СС Оскара Люкке. Він подав йому список п’яти полонених, з котрими, мовляв, конче потрібно побачитись.

— Для чого? — поцікавився комендант.

— Запевняю, вельмишановний штурмбанфюрер, тільки для користі справи.

— Вірю, вірю, герр майоре, не для преферансу ж ви їх запрошуєте. Та чи одразу всіх?

— Ні, сьогодні тільки одного — Павла Рибалку, про решту скажу потім.

За годину унтершарфюрер Йоган Байєр привів колишнього моряка Павла Рибалку до кімнати інспектора Альфреда Майвальда.

Попросивши Йогана Байєра почекати за дверима, Майвальд привітно заговорив до полоненого:

— Будьмо знайомі, я — Альфред Майвальд.

— Павло Рибалка.

— Дуже радий, — кивнув Майвальд. — Ви не встигли ще вивчити як слід німецьку мову, тому перейдемо на українську. Мені, правду кажучи, однаковісінько.

Рибалка насторожився. Він чув балачки, що інспектор знає слов’янські мови й тому треба бути обережним, щоб не ляпнути при ньому чогось зайвого. А тут він сам звернувся до нього рідною мовою. Щось воно, мабуть, не так, — подумав моряк.

Тимчасом Майвальд запитав:

— Звідки ж ви, Павле, будете, з якої області?

— З Криму.

— Он як. То ви там і на флоті служили, на Чорноморському?

— Так, — коротко відповів чорноморець.

— А як же ви в полон потрапили? Говорять же, що радянські моряки живими ворогові не здаються.

— А я й був неживим, — сказав і гордо підняв голову.

— Як це розуміти? — здивувався Майвальд.

— А так. Був тяжко поранений, знепритомнілий. Інакше б мене не взяли.

Майвальд дивився на Рибалку розчулено, готовий його обняти. Це ж таки справді свій, рідний. Але як же йому відкритися? Чи не передчасно? Та гаяти часу не можна.

— Павле, — почав він, — ми, напевне, однолітки. Ви мені подобаєтеся щирістю й сміливістю. І я, вірте мені, дуже хотів би, аби ви, радянська людина, були мені вірним другом.

Павло Рибалка мовчав, зважував, мабуть, кожне слово інспектора. Рідна мова, якою так чисто говорив німець, спантеличувала його. «Може, це наш розвідник?» — промайнуло раптом в голові, і він з надією глянув у відкрите обличчя Майвальда.

— Ну то як же, Павле? — перепитав інспектор пошепки.

— Дякую за честь, пане, — вклонився Рибалка. — Над усе ціную дружбу. Та хотілося б знати, що то за дружба буде між паном і невільником?

Майвальд посміхнувся:

— Коли дружба справжня, тоді немає ні пана, ні невільника. Є тільки друзі, об’єднані спільною метою.

— Яка ж це мета? Я можу знати про неї?

— Обов’язково: боротьба проти спільного ворога!

Рибалка замислився, вражений такою несподіваністю.

— Ну що? — нетерпляче вирвалося у Майвальда.

Полонений вагається, не наважується висловити те, що на думці, бо пізнав уже Бухенвальд і карцери в Енензбурзькому концтаборі.

— Кажіть, кажіть, — помітивши вагання Рибалки, зауважив Майвальд, — нас ніхто не підслухує, слово честі — все лишиться між нами.

— Не знаю, пане інспекторе, що й сказати, — долаючи