Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Я глянув на Карлу, бажаючи опинитися в іншому місці. Ми обоє знали, чи принаймні підозрювали, що до цього причетні Салар і Азім. Ми знали їх багато років, але вуличні війни компаній уже мене не стосувалися, тож я вже збирався йти геть.

А от Карла не збиралася: вона підштовхувала мене вперед, і ми підійшли ближче, щоб подивитися. З провулку виволікся чоловік і навалився на мене. Це був Салар. Він був повністю закривавлений. Його кілька разів штрикнули у груди й живіт. Він обрушився на мене, тож довелося його тримати.

Я глянув далі й помітив Азіма: він лежав долілиць, і з нього на каміння в провулку виливалися останні краплі крові.

— Я знайду таксі,— сказала Карла, кидаючись геть.

Салар із зусиллям підніс руку і потягнув за свого золотого ланцюжка, аж той порвався.

— Для моєї сестри,— мовив він, пхаючи його мені.

Я поклав ланцюжка у кишеню і міцно обхопив Салара за пояс.

— Я не можу дозволити тобі лягти, брате,— пояснив я.— Я хотів би, але вже не зможу тебе підняти, якщо таке станеться. Карла вже зловила таксі. Тримайся, друже.

— Я вже готовий, Ліне. Залиш мене. Ялла, цей біль!

— Не знаю як, але тобі не проштрикнули легені, Саларе. Ти ще й досі дихаєш. Ти видряпаєшся, чоловіче. Просто тримайся.

Карла приїхала за дві хвилини, відчинила дверцята таксі. Ми засунули Салара на заднє сидіння, я сів поряд, а Карла роздавала інструкції спереду.

Я не знаю, скільки вона заплатила водієві таксі, але він навіть не моргнув на сліди крові й довіз нас до лікарні «Ґокулдас Тежпал» у рекордний час, їдучи супроти руху транспорту.

Біля входу в лікарню зібралися санітари й медсестри, які поклали Салара на каталку і завезли його всередину. Я хотів був зайти за ними до лікарні, але Карла мене зупинила.

— Ти не можеш нікуди йти в такому вигляді, коханий,— повідомила вона.

Сорочка і футболка під жилетом були заляпані кров’ю. Я зняв жилета, але після цього пляма на футболці розпливлася тільки гірше.

— Та до біса це все. Ми маємо залишатися з Саларом, доки тут не з’явиться компанія. Люди, які таке зробили, можуть спробувати знову, і ми не зможемо покликати копів на допомогу.

— Почекай хвильку,— попросила Карла.

Вона зупинила адвоката, який швидко йшов у наш бік: білий судовий комірець цупкий від презумпції, а папери клієнтів під пахвою, щоб не розсипалися.

— Я дам десять тисяч рупій за вашого піджака,— сказала Карла, розмахуючи віялом банкнот.

Адвокат глянув на гроші, примружився на Карлу і почав спустошувати кишені свого піджака, що коштував заледве тисячу. Карла одягла мене, перехрестивши відвороти, і підняла комірця. Облизавши пальці, позатирала плями на моєму обличчі.

— Ходімо подивимось, як там Салар,— мовила вона, ведучи мене в лікарню.

Ми чекали в коридорі, біля операційної. Чорно-білі кахлі, які благали про не квадратний візерунок, впиралися в сіро-зелені стіни, на яких по низу проглядалися плями від загіпнотизованих швабр утомлених прибиральників. Призначення — це служка і господар, і хай де воно керує, страждання сидить по коридорах, позбавлене чуйності.

— Ти як, мала?

— Я нормально,— посміхнулася Карла.— А ти?

— Я...

У коридор нахабно втиснулися четверо молодих гангстерів компанії Халеда. Їхній ватажок — Фааз-Шах — мав гарячу голову і чомусь розпалився ще більше, побачивши мене.

— Що ти в біса тут робиш? — зажадав він, зупинившись за кілька кроків від мене.

Я став перед Карлою, тримаючи ножа в руці. Вона знала більшість старших гангстерів компанії, та лише кілька молодих вулканів.

— Саламалейкум,— привітавсь я.

Фааз-Шах завагався, шукаючи щось, чого не міг знайти в моїх очах. Я бився разом з його старшими братами у битвах з іншими бандами. І я бився разом з його новим ватажком Халедом. Я ніколи не бився разом з Фаазом-Шахом.

— Валейкумсалам,— м’якше відповів він.— Що сталося з Саларом? Чому ти тут?

— А чому тебе тут не було? — запитав я.— Як ти про це дізнався?

— У нас є люди в цій лікарні,— повідомив він.— У нас скрізь є люди.

— Не в провулку, де зарізали Азіма і Салара.

— Азіма?

— Коли я його побачив, уже було запізно, він сплив кров’ю.

— Де це відбулося?

Вони були важкими молодими гангстерами, які завжди видобудуть з тебе кепський гумор, хай як би ти намагався його приховати, і вони завжди були злими.

Однак я був у безпеці, бо просто вчинив правильно, і рано чи пізно вони б це второпали. Але жоден з них не був у безпеці, якби розізлився настільки, щоб роззявити пельку на Карлу.

— Карло,— мовив я, посміхаючись їй,— якщо можеш, будь ласка, подивися, чи десь тут є чай?

— Залюбки,— вирішила вона, таємниче посміхаючись у відповідь і проходячи повз молодих гангстерів.

— Це був перший відкритий водостік на Мугаммед-Алі-роуд,— розповів я, коли пішла Карла.— На шляху від парфумерного базару до міста. Я зустрів їх саме перед тим, як це сталося.

— Ти — що?

— Ми були на базарі й наштовхнулися на Салара з Азімом. Ми перекинулися кількома словами і пішли собі далі. Вони вирішили зрізати провулками. Поки ми обійшли відкритий водостік, усе було скінчено. Салар упав мені на руки. Хтось на хлопців уже чекав.

Я відгорнув лацкан чорного піджака, показуючи кров, і знову загорнув. Гангстери були присоромлені, як і мають бути, усвідомивши, що тепер мають борг честі переді мною.

— Ми привезли його сюди на таксі,— сказав я, сідаючи.— Ми чекали тут, щоб переконатися, аби з ним усе буде добре після операції. Можете приєднатись, якщо волієте. Карла принесе чаю.

— У нас справи,— мовив Фааз-Шах.

— Ми чекали, поки прийде хтось із компанії, щоб посидіти з Саларом. Він тут у небезпеці. Залиш з ним людину, Фааз-Шаху.

— Мені потрібні всі наявні люди. І ти тут. Ти ж досі відданий компанії, хіба ні?

— А яка це зараз компанія?

Він розреготався, а потім різко зупинився, подумавши про щось інше.

— Мені справді сьогодні потрібні всі люди. А знаєш, він мій родич.

— Салар?

— Так. Він мій дядько. Його родина вже їде. Я буду вдячний, якщо залишишся тут до їхнього приїзду.

— Звісно. І притримай це для нього,— попросив я, дістаючи з кишені ланцюжка.— Він хоче, щоб це