Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Я їй передам.

Він обережно взяв пальцями ланцюжка, неначе очікував, що той почне рухатись у руці, а потім запхав у кишеню. Глянув на мене неохоче.

— Я заборгував тобі, Ліне,— зізнався він.

— Ні.

— Заборгував,— зціпив зуби він.

— Ну гаразд, переведи борг на міс Карлу. Якщо коли-небудь почуєш про ймовірну шкоду для неї, попередь про це її чи мене, і ми квити. Згода?

— Добре,— погодився він.— Худагафіз.

— Аллагафіз,— відповів я, спостерігаючи, як вони тупочуть геть з очима, повними помсти.

Я радів, що не беру в цьому участі. Мені було краще допомагати пораненим, а не ранити їх, і, мабуть, Конкенону так само було приємніше ховати їх, а не убивати. У тій сіро-зеленій тиші запах дезінфектора, вибіленої постелі й гірких ліків раптом став занадто медичним, і моє серце закалатало швидше.

На кілька секунд мої емоції, що досі були мов на автоматі, полинули на нічну вулицю разом з Фаазом-Шахом та іншими: вони рушили на війну ще до того, як ми дізналися про її оголошення. Боротьба і страх ринули на мене, неначе я вже стояв на полі битви. А потім я усвідомив, що не мушу брати в ній участі. Не цього разу. І взагалі більше ніколи.

Розділ 90

Я підвів погляд, позбуваючись брутальних думок, і побачив Карлу, яка повільно йшла довгим лікарняним коридором. З нею був чоловік. Це був прибиральник, одягнений у робочий одяг пеона — людини, яка займається чорною роботою. Обличчя Карли наповнило сяйво, її посмішка була таємницею, що чекала на розкриття.

Вони сіли біля мене.

— Ти просто мусиш познайомитися з цим чоловіком і послухати його історію,— заявила Карла.— Деве, познайомся з Шантарамом. Шантараме, познайомся з Девом.

— Намасте,— озвався я.— Приємно познайомитися.

— Прошу, розкажи йому, Деве,— мовила Карла, всміхаючись мені.

— Але це не дуже цікава історія, як я вже казав. Може, якось іншим разом.

Він почав підводитись, але ми знову лагідно повернули його на місце.

— Прошу, Деве,— наполягала Карла.— Просто розкажи йому, як розповідав мені.

— Але я можу втратити роботу,— непевно сказав він,— якщо не повернуся до своїх обов’язків.

— От і добре,— мовила Карла,— бо коли ми підемо звідси, ти приєднаєшся до нас.

Він перевів погляд на мене. Я у відповідь усміхнувся.

— Як вона скаже,— мовив я.

— Я не можу,— розхвилювався він.— Потрібно закінчити зміну.

— Спочатку історія, будь ласка, Деве,— благала Карла.— Тоді ми фінішуємо на старті.

— Ну, як я вже розповідав вам, поки ми чекали на чай,— почав він, дивлячись на руки.— Мене звати Дев, і я садгу.

Його голова була виголена, а ще чоловік носив амулети і браслети. Крім уніформи, він не мав іншого одягу. Це був дуже простий худорлявий чоловік, з кашкетом на голові, босий.

Обличчя вольове — сильніше, ніж він сам, а очі, коли він їх таки підводив, і досі палали гарячими вогнями.

Садгу Шиви вкривають себе попелом з крематорію, розмовляють з привидами і викликають демонів, навіть якщо тільки у власній уяві. Мова тіла в чоловіка була покірна, але обличчя неприборкане.

— Колись у мене були довгі дреди,— згадував він.— Вони слугують антенами, ну знаєте, для курців. Я ніколи не переставав курити, поки носив дреди. Тепер, коли в мене поголена голова, жоден незнайомець навіть склянку води не розділить зі мною.

— А чому ти поголив її, Деве?

— Я осоромився,— зізнався він.— Я був на підйомі своїх сил. Господь Шива крок у крок ішов зі мною. Змії не кусали мене. Я спав з ними в лісі. У гості приходили леопарди, пробуджуючи мене поцілунками. Скорпіони жили в моєму волоссі, але ніколи не жалили. Жоден чоловік не міг поглянути в очі моєї спокути без здригання.

Він зупинився і глянув на мене, а очі ще й досі мандрували з дикими і мертвими.

— Це жадоба, знаєте,— сказав він.— Жадоба — це ключ. Слідуй за жадобою до гріха. Я жадав більше влади. Я прокляв чоловіка — іноземця, який кинув мені виклик посеред вулиці. Я прокляв його, пообіцявши, що його статки принесуть лише руїну, і коли ці слова прозвучали, то всі сили потекли з мене, неначе дощ по вікну.

У мене на руках почали ставати сторч волосинки, і я глянув на Карлу, яка сиділа з того боку святого-прибиральника. Вона кивнула.

— А чи було там два іноземці того дня? — запитав я.

— Так. Один з них був дуже добрий. Англієць. Другий був нечемний, але я шкодую з-за того вчинку. Я шкодую, що міг завдати їм лиха. Я шкодую через свою зраду власної спокути. Я намагався знайти того чоловіка, але не зміг, хоча й шукав усюди, але не зміг зняти власного прокляття.

— Деве,— мовила Карла.— Ми знаємо цього чоловіка. Ми знайомі з чоловіком, якого ти прокляв. Ми можемо відвести тебе до нього.

Поголений садгу розкис, часто задихав, а потім повільно знову випростався.

— Це правда?

— Так, Деве,— запевнила Карла.

— З тобою все гаразд, Деве? — запитав я, поклавши руку на його худеньке плече.

— Так, так,— мовив він.— Маа! Маа!

— Може, хочеш ненадовго прилягти? — запропонував я.

— Ні, зі мною все гаразд. Все гаразд. Я... я... втратив свій шлях і почав вживати алкоголь. Я не був до цього готовий. Я ніколи його не вживав. Я робив лихі речі. Потім на вулиці мене зупинив великий святий і відвів до свого храму богині Калі[165].

Він швидко глянув угору, неначе випірнув з води, щоб хапнути повітря.

— Ви справді знаєте чоловіка, якого я прокляв? — запитав тремтячим голосом він.

— Так,— сказав я.

— І він погодиться мене прийняти? Чи дозволить він зняти мені прокляття?

— Гадаю, дозволить,— посміхнулася Карла.

— Люди кажуть, що Маа Калі — жахлива,— розповідав він, ухопивши мене за руку.— Та лише до лицемірів. Якщо твоє серце — безневинне, Вона не може тебе не любити. Вона — Мати всесвіту, а ми Її діти. Як Вона може нас не любити, якщо ми створимо в своєму серці місце невинності для Неї?

Він замовк, важко дихаючи, поки не заспокоївся, тримаючи руку на серці.

— Ти певен, що добре почуваєшся, Деве? — запитала Карла.

— Певен,— пообіцяв він.— Спасибі Маа, зі мною все гаразд. Просто це