Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Я їй передам.
Він обережно взяв пальцями ланцюжка, неначе очікував, що той почне рухатись у руці, а потім запхав у кишеню. Глянув на мене неохоче.
— Я заборгував тобі, Ліне,— зізнався він.
— Ні.
— Заборгував,— зціпив зуби він.
— Ну гаразд, переведи борг на міс Карлу. Якщо коли-небудь почуєш про ймовірну шкоду для неї, попередь про це її чи мене, і ми квити. Згода?
— Добре,— погодився він.— Худагафіз.
— Аллагафіз,— відповів я, спостерігаючи, як вони тупочуть геть з очима, повними помсти.
Я радів, що не беру в цьому участі. Мені було краще допомагати пораненим, а не ранити їх, і, мабуть, Конкенону так само було приємніше ховати їх, а не убивати. У тій сіро-зеленій тиші запах дезінфектора, вибіленої постелі й гірких ліків раптом став занадто медичним, і моє серце закалатало швидше.
На кілька секунд мої емоції, що досі були мов на автоматі, полинули на нічну вулицю разом з Фаазом-Шахом та іншими: вони рушили на війну ще до того, як ми дізналися про її оголошення. Боротьба і страх ринули на мене, неначе я вже стояв на полі битви. А потім я усвідомив, що не мушу брати в ній участі. Не цього разу. І взагалі більше ніколи.
Розділ 90
Я підвів погляд, позбуваючись брутальних думок, і побачив Карлу, яка повільно йшла довгим лікарняним коридором. З нею був чоловік. Це був прибиральник, одягнений у робочий одяг пеона — людини, яка займається чорною роботою. Обличчя Карли наповнило сяйво, її посмішка була таємницею, що чекала на розкриття.
Вони сіли біля мене.
— Ти просто мусиш познайомитися з цим чоловіком і послухати його історію,— заявила Карла.— Деве, познайомся з Шантарамом. Шантараме, познайомся з Девом.
— Намасте,— озвався я.— Приємно познайомитися.
— Прошу, розкажи йому, Деве,— мовила Карла, всміхаючись мені.
— Але це не дуже цікава історія, як я вже казав. Може, якось іншим разом.
Він почав підводитись, але ми знову лагідно повернули його на місце.
— Прошу, Деве,— наполягала Карла.— Просто розкажи йому, як розповідав мені.
— Але я можу втратити роботу,— непевно сказав він,— якщо не повернуся до своїх обов’язків.
— От і добре,— мовила Карла,— бо коли ми підемо звідси, ти приєднаєшся до нас.
Він перевів погляд на мене. Я у відповідь усміхнувся.
— Як вона скаже,— мовив я.
— Я не можу,— розхвилювався він.— Потрібно закінчити зміну.
— Спочатку історія, будь ласка, Деве,— благала Карла.— Тоді ми фінішуємо на старті.
— Ну, як я вже розповідав вам, поки ми чекали на чай,— почав він, дивлячись на руки.— Мене звати Дев, і я садгу.
Його голова була виголена, а ще чоловік носив амулети і браслети. Крім уніформи, він не мав іншого одягу. Це був дуже простий худорлявий чоловік, з кашкетом на голові, босий.
Обличчя вольове — сильніше, ніж він сам, а очі, коли він їх таки підводив, і досі палали гарячими вогнями.
Садгу Шиви вкривають себе попелом з крематорію, розмовляють з привидами і викликають демонів, навіть якщо тільки у власній уяві. Мова тіла в чоловіка була покірна, але обличчя неприборкане.
— Колись у мене були довгі дреди,— згадував він.— Вони слугують антенами, ну знаєте, для курців. Я ніколи не переставав курити, поки носив дреди. Тепер, коли в мене поголена голова, жоден незнайомець навіть склянку води не розділить зі мною.
— А чому ти поголив її, Деве?
— Я осоромився,— зізнався він.— Я був на підйомі своїх сил. Господь Шива крок у крок ішов зі мною. Змії не кусали мене. Я спав з ними в лісі. У гості приходили леопарди, пробуджуючи мене поцілунками. Скорпіони жили в моєму волоссі, але ніколи не жалили. Жоден чоловік не міг поглянути в очі моєї спокути без здригання.
Він зупинився і глянув на мене, а очі ще й досі мандрували з дикими і мертвими.
— Це жадоба, знаєте,— сказав він.— Жадоба — це ключ. Слідуй за жадобою до гріха. Я жадав більше влади. Я прокляв чоловіка — іноземця, який кинув мені виклик посеред вулиці. Я прокляв його, пообіцявши, що його статки принесуть лише руїну, і коли ці слова прозвучали, то всі сили потекли з мене, неначе дощ по вікну.
У мене на руках почали ставати сторч волосинки, і я глянув на Карлу, яка сиділа з того боку святого-прибиральника. Вона кивнула.
— А чи було там два іноземці того дня? — запитав я.
— Так. Один з них був дуже добрий. Англієць. Другий був нечемний, але я шкодую з-за того вчинку. Я шкодую, що міг завдати їм лиха. Я шкодую через свою зраду власної спокути. Я намагався знайти того чоловіка, але не зміг, хоча й шукав усюди, але не зміг зняти власного прокляття.
— Деве,— мовила Карла.— Ми знаємо цього чоловіка. Ми знайомі з чоловіком, якого ти прокляв. Ми можемо відвести тебе до нього.
Поголений садгу розкис, часто задихав, а потім повільно знову випростався.
— Це правда?
— Так, Деве,— запевнила Карла.
— З тобою все гаразд, Деве? — запитав я, поклавши руку на його худеньке плече.
— Так, так,— мовив він.— Маа! Маа!
— Може, хочеш ненадовго прилягти? — запропонував я.
— Ні, зі мною все гаразд. Все гаразд. Я... я... втратив свій шлях і почав вживати алкоголь. Я не був до цього готовий. Я ніколи його не вживав. Я робив лихі речі. Потім на вулиці мене зупинив великий святий і відвів до свого храму богині Калі[165].
Він швидко глянув угору, неначе випірнув з води, щоб хапнути повітря.
— Ви справді знаєте чоловіка, якого я прокляв? — запитав тремтячим голосом він.
— Так,— сказав я.
— І він погодиться мене прийняти? Чи дозволить він зняти мені прокляття?
— Гадаю, дозволить,— посміхнулася Карла.
— Люди кажуть, що Маа Калі — жахлива,— розповідав він, ухопивши мене за руку.— Та лише до лицемірів. Якщо твоє серце — безневинне, Вона не може тебе не любити. Вона — Мати всесвіту, а ми Її діти. Як Вона може нас не любити, якщо ми створимо в своєму серці місце невинності для Неї?
Він замовк, важко дихаючи, поки не заспокоївся, тримаючи руку на серці.
— Ти певен, що добре почуваєшся, Деве? — запитала Карла.
— Певен,— пообіцяв він.— Спасибі Маа, зі мною все гаразд. Просто це