Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Я зупинився на півдорозі до храму, на півдорозі до сплячого святого.

— Це тут,— повідомив я.

— Ти не збираєшся сьогодні молитися?

— Не... сьогодні,— відповів я, роззираючись ліворуч і праворуч на перехожих.

— То що саме ти збираєшся робити?

У потоці людей з’явилася прогалина, і ми на кілька секунд залишилися самі. Я витягнув з піхов свої ножі й по одному жбурнув їх у море.

Карла дивилась, як ножі крутяться в повітрі. Так вправно я їх ще не кидав, а потім вони зникли у морі.

Ми довго так стояли, спостерігаючи за хвилями.

— Що сталося, Шантараме?

— Я не певен.

Я передав їй картку з янтрою, яку подарував Дев.

— Коли я зняв футболку, цей малюнок був на грудях. Майже такий самий, намальований у мене на грудях Саларовою кров’ю.

— Ти гадаєш, що це знак? — запитала вона.— Хіба ні?

— Я не знаю. Я... я запитував себе те саме, а потім порізав руку власним ножем. Я просто... я думаю, що маю покінчити з цим. Це дивно. Я не належу до релігійних людей.

— Але ти духовна людина.

— Ні. Я не такий, Карло.

— Такий, але просто цього не знаєш. Це одна з речей, які я найбільше люблю в тобі.

Ми знову надовго замовкли, слухаючи хвилі й стугоніння вітру, який літає між дерев.

— Якщо вважаєш, що я викину туди свого пістолета,— порушила тишу вона,— ти навіжений.

— Збережи свою зброю,— розреготавсь я.— А я все. Відтепер, якщо не зможу владнати все своїми руками, то, мабуть, заслуговую на те, що на мене чекає. І взагалі, у тебе є пістолет, а ми завжди разом.

Карла хотіла поїхати додому довгим маршрутом, навіть попри те, що ми валилися з ніг, і я погодився.

Коли ми достатньо проїхали з її новим розумінням трохи іншого мене, то повернулися до готелю «Амрітсар» і в душі змили залишки пилу й сумнівів. Згодом я знайшов її з косяком на тому ж балконі, з якого ми поїхали за годину до цього, і в тому ж блакитному халатику.

— Ти міг одним з тих ножів довбонути рибу по голові,— сказала вона.— Коли викидав їх у море.

— Риба, вона як ти, люба. Вона дуже прудка.

— Те, що ти зробив з ножами. Ти це серйозно?

— Я серйозно спробую.

— Тоді я тебе підтримую,— вирішила вона, цілуючи моє обличчя.— До кінця.

— Навіть якщо це виселить нас із Бомбея?

— Особливо якщо це виселить нас із Бомбея.

Вона запнула штори, щоб приховати день, і зняла халата, щоб випробувати дзеркало з Ахмедового «Старого будинку стилю». Вони обоє малий добрий вигляд. Карла увімкнула трохи джазу на своїй музичній системі та джазонула мене, обплівши русалчиними руками й ногами. Я її обійняв. Вона обхопила руками мене за шию і захиталася переді мною.

— Давай трохи збожеволіємо,— запропонувала вона.— Гадаю, ми на це заслуговуємо.

Розділ 91

Любов і віра, неначе надія і правосуддя,— це сузір’я в нескінченності правди. І вони завжди збирають натовп. Так багато прихильників кави зібралось у кав’ярні «Любов&віра» на нічне відкриття, що Ранвей зателефонувала й попросила нас прийти трохи пізніше, бо самі лише любов і віра не гарантували вільного місця.

Ми розшукали Дідьє в «Лео»: він отримував задоволення від образ одночасно від двох офіціантів, які надавали йому бажаний сервіс. «Леопольд» був неначе та божевільня. Відвідувачі реготали з усього і волали на все з радісним завзяттям. Виглядало це весело, але нам потрібно було йти в інше місце.

— Лише один келих,— благав Дідьє.— У кав’ярні «Любов&віра» не подають алкоголю. Ти таке взагалі чув?

— Один келих,— погодилася Карла, сідаючи біля нього.— І не на зміну настрою більше.

— Офіціанте! — покликав Дідьє.

— Ти думаєш, що ти єдиний клієнт, який хоче тут випити? — запитав Солоденький, ляскаючи ганчіркою по столику.

— Неси алкоголю, ти, дурню! — гаркнув Дідьє.— У мене комендантська година.

— А в мене ціле життя,— заявив Солоденький, човгаючи геть.

— Маю віддати тобі належне, Дідьє,— сказав я.— Ти повернув усе в норму. Я ніколи не бачив Солоденького похмурішим.

— А що таке належне,— оживився Дідьє,— як не те, що тобі доводиться віддавати, та ще й з відсотками.

— Лін тепер неозброєний, Дідьє, голий перед світом,— розповіла Карла.— Він сьогодні зранку викинув ножі в море.

— Море викине їх назад,— мовив Дідьє.— Море не може змиритися з тим, що ми виповзли на сушу. Запам’ятай мої слова, Ліне. Море — це ревнива жінка без чарівливості.

До нашого столика підійшов чоловік з посилкою в руках. Це був Вікрант — виробник ножів, і на секунду я відчув докір сумління через те, що його чудово зроблені інструменти — мої ножі — опинилися на дні мілкого моря.

— Привіт, Карло,— сказав він.— Я шукав тебе, Ліне. Твій меч уже готовий.

Він розгорнув ситцеву тканину, демонструючи меча Хадербгая. Його полатали золотими заклепками; заклепки були забиті й в очі двох драконів, що сходились у хвості.

Це була чудова робота, але боляче було згадувати меча. Я забув його за рік гір і спалених маєтків, і мене пекло, що таке сталося.

— Як я й казав,— нагадав Дідьє.— Море — це ревнива жінка. Дідьє ніколи не помиляється.

— Ти можеш забрати хлопчика від меча,— жартувала Карла,— але ніколи не забереш меча від хлопчика.

— Чудова робота,— зауважив я.— Скільки я тобі винен, Вікранте?

— Це була справжня праця любові,— розповів він, відходячи.— За мій рахунок. Не вбий ним нікого. Бувай, Карло.

— Бувай, Вікранте.

Принесли напої, і ми вже збиралися виголосити тост, але я зупинив його піднятою рукою.

— Погляньте на оту дівчину,— сказав я.

— Ліне, не дуже галантно робити зауваження про іншу жінку, коли твоя жінка...

— Просто добре придивися, Дідьє.

— Гадаєш, це вона? — запитала Карла.

— О так.

— Хто? — зажадав Дідьє.

— Карлеша,— пояснила Карла.— Це Олегова Карлеша.

— Це правда!

Дівчина була висока і трохи нагадувала Карлу: чорне волосся і зелені очі. Вона була одягнена в тісні чорні джинси, чорну мотоциклетну футболку й ковбойські чоботи.

— Карлеша,— пробурмотіла Карла.— Непоганий стиль.

— Солоденький,— покликав я, й офіціант поплентався до столика.— Ти ще