Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Пунктуальність — це час крадіїв,— згадала Карла, перевіряючи годинника і підводячись. Діва підійшла до офісних дверей, тримаючи руки на стегнах.
— Проходьте,— запросила вона, розцілувавши Карлу в обидві щоки.— Я так за вами скучила! Дякую, що прийшли.
Вона плюхнулась у величезне крісло за кришкою чорного великого рояля, яку вона вкоротила і перетворила на стіл.
На цьому роялі-столі була світлина її батька у срібній рамці. Над фотографією нависали квіти, розливаючи жовті барви на лаковану чорноту. На таці у формі павичевого хвоста курилися пахощі.
Це була велика кімната, але перед столом стояло всього два крісла. Усі ті бізнесмени з порожніми очима стояли під час зустрічі з Дівою. «Жорстка дівчина,— подумав я,— але хто може їй дорікнути?»
— Це було щось,— почала Діва.— Я можу запропонувати вам випити, люди? Лише Бог знає, як це потрібно мені.
Вона натиснула кнопку на консолі, й за секунду відчинилися двері. Дуже гарненька дівчина перетнула велику кімнату, ступаючи слизькою підлогою на неймовірних підборах. Зупинилася біля стола, змахнувши короткою спідницею і напруживши довгі ноги.
— Мартіні,— звернулася до неї Діва,— хочу познайомити тебе з міс Карлою та паном Шантарамом.
Карла помахала. Я підвівся, поклав праву руки на груди і вклонився. Це найбільш ввічливий спосіб привітатися з будь-якою жінкою в Індії, бо багато жінок не люблять тиснути руки. Мартіні нахилила до мене голову, і я знову сів.
— Я буду «Мангеттен»,— замовила Діва.— А ти, Карло?
— Подвійну горілку з двома шматочками льоду, будь ласка.
— Лаймову содову для мене.
Мартіні розвернулася на підборах п’ятдесятого калібру і повільно рушила геть, неначе жирафа у скляному зоопарку.
— Я так розумію, вам цікаво, чому я призначила цю зустріч,— мовила Діва, здивувавши мене, бо я про це й не думав.
— Мені цікаво,— сказала Карла,— але не це. Ти перейдеш до справи, коли треба буде, так? То як ти, Діво? Ми не бачилися багато тижнів.
— Я добре,— посміхнулася Діва, випростуючись у кріслі, що для її невеличкого тіла було як півліжка.— Я стомлена, але працюю над цим. Сьогодні я все продала. Практично все. Це була остання зустріч у довгій вервечці зустрічей, які я мала вчора й сьогодні.
— Як ти могла все продати? — запитала Карла.
— Усі ті чоловіки, які лише керують компаніями у моєму портфелі, отримують транші акцій як бонуси. Я сказала, що як продам свій портфель одразу, то їхні акції стануть нічого не варті. Але якщо вони повернуть ці акції мені, то зможуть забирати собі компанії та керувати ними, призначаючи власну раду директорів і виписуючи собі жирненькі бонуси, не витративши при цьому і долара, а я піду у відставку.
— Розумний хід,— вирішила Карла.— Як головний акціонер, ти можеш використати проти них щорічні загальні збори. Але пропускатимеш повсякденні. Це неначе напиватися без похмілля.
— Отож-бо,— підтвердила Діва, саме коли Мартіні повернулася з напоями.
— У тебе є косяк? — поцікавилась Діва.
— Так,— водночас озвалися Карла і Мартіні, одразу ж розвернувшись одна до одної.
Мені цей момент здався напруженим. Але мовчазні сутички між вродливими жінками — це жіночі магічні трюки, швидкі й непомітні — чоловічим очам та інстинктам не встежити. Я не міг бути певним, що там відбувалося, тож усім посміхався.
Карла дістала з сумочки тоненького косяка і передала його Діві. Мартіні гнівно стріляла очима: одні ноги і ніяких кишень; вона розвернулась, і оборки на її спідниці запінилися, мов хвилі навколо рифу.
— Дякую, Карло,— сказала Діва.— Я вільна жінка, якраз із цієї хвилини. Якби вже зайшло сонце, то я б пила шампанське. Я можу пити коктейлі увесь день, але якщо торкнуся шампанського, то IQ падає на двадцять пунктів, а це вже тупість, яку можна притримати у резерві до вечора. А тим часом, за свободу для жінок!
— За свободу для жінок! — підняла келиха Карла.
Діва на деякий час замовкла. Карла повернула її назад до розмови.
— Наскільки все було погано?
— Вони всі хотіли контролю,— розповіла Діва, крутячи в руках свій келих.— Вони не могли цього витерпіти — жінка з владою, вони б усі залюбки лизали чоботи чоловікові.
— Вони це тобі показали? — запитала Карла.
— Я бачила це в їхніх очах, під час кожної зустрічі. І до мене завжди доходив шепіт від чоловіків, які зраджували чоловіків. Влада в моїх руках для них була оголошенням війни. Ці паразити, яким батько дозволив кишіти в компаніях, ці чоловіки, які дивилися в інший бік, коли чорна каса нас мало не знищила, вони почали ставати нестерпними. Навіть загрозливими. Ти ж розумієш, що я маю на увазі, Карло?
— Таких чоловіків потрібно чавити або викидати,— порадила Карла.— Ти могла розчавити їх, Діво, бо батько дав тобі таку владу. Чому ти відступаєш?
— Тато дуже захоплювався енергетичними ринками. Це все, що нам залишилося, доки будівельна компанія розплачується з боргами, а ті ринки ще й досі приносять непогані доходи. Я б не ставила на нафту й вугілля, а він поставив і замкнув мене в колесі, в якому бігають тисячі людей. Я просто не можу від цього відмовитись.
— То ти ще й досі у грі? — уточнила Карла.
— Я віддаю кермо, але сказала новим менеджерам, що за кожен рік, коли вони працюватимуть чистіше і краще, вони отримуватимуть назад по одному траншу своїх акцій.
— Які в тебе плани? — поцікавивсь я.
— Я залишила одну компанію і ввела карантин на її продаж. Я залишила об’єднану модельну агенцію і весільний салон, той, про який колись розповідала. Я додала туди послуги з весільних порад і перейменувала. Збираюся цим керувати.
— О,— усвідомив я,— то дівчата в офісі — це моделі, які чекають на своє завдання.
— Можна й так сказати,— відповіла Діва, обертаючись до Карли.— Знаю, що ми це обговорювали давно, Карло, але я сподівалася, що ти ще й досі зацікавлена. Я б дуже хотіла попрацювати з твоїми ідеями з приводу цього. Що скажеш?
— Мені подобалося, коли це була просто ідея,— зізналася Карла.— І я радію, дивлячись, як ти втілюєш її в життя. Розраховуй на нас, поки ми в місті. Обговорімо це наступного тижня в нас, за вечерею, згода?
— Так,— неясно відповіла Діва, переводячи очі на заквітчане
