Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

наче квіти червоного кактуса нудьгують за мусоном

я нудьгую за тобою

і згодом

коли я не буду з тобою

моя голова обернеться до вікна життя

і молитиме про дощ

Карла повісила два великі зображення Петри Келлі та Іди Лупіно — двох своїх героїнь, обравши для них чорні барокові рамки. Занесла свої балконні рослини всередину і заполонила ними всі кутки, залишивши зовні лише кілька, щоб ті крутилися на сонці.

Гадаю, Карла намагалася відтворити у готельному номері гірський ліс, і вийшло чудово. Хай де ти сідав у вітальні, то бачив рослини або торкався їх.

А ще вона встановила довгу тоненьку скульптуру троянського солдата, створену Таджем. Я спробував поставити перед нею вазон, але Карла не дозволила.

— Серйозно? Це через цього хлопця ти пішла з галереї.

— Він хороший скульптор,— нагадала Карла, виставляючи приреченого солдата,— навіть якщо і не приголомшлива людина.

Я використовував скульптуру як вішак для капелюхів. Мені довелося купити капелюха, але воно було того варте. І потроху все втихомирилося до подоби спокою, що досить добре, коли ти знаєш, як воно, коли погано.

Зелені апартаменти Олега, які були моїми апартаментами, почали пасувати до дивана і стали популярними. Ми з Карлою ходили на кілька його вечірок і гарно провели час. Ми просміялися ще кілька вечірок, слухаючи скажені розмови за сусідніми дверима, які віроломно долинали крізь нашу стіну.

Молодий росіянин забув про Ірину — дівчину, яку він називав своєю Карлешею, і коли світлини, які він роздав офіціантам «Леопольда», вицвіли і пом’ялись, Олег перестав запитувати, чи вони її бачили.

— Чому ти називаєш Ірину Карлешею?— одного разу запитав я його.

— Я був закоханий в іншу дівчину на ім’я Ірина,— відповів він. Його вічна посмішка зникала в напівтемряві.— Вона була моїм першим коханням. Це вперше моє серце справді заполонилося коханням до дівчини. Нам обом було по шістнадцять, і все закінчилося десь за рік, але я все одно почувався невірним їй — першій Ірині, вживаючи це ім’я. Карлеша — це пестливе ім’я, яким мій батько називав свою сестру, мою тітку, і воно мені завжди подобалося.

— То... ти не почувався зрадником перед Оленою, маючи стосунки з Іриною, але почувався невірним перед своєю дитячою коханою, вживаючи те саме ім’я?

— Зраджувати можна лише того, кого кохаєш,— сказав він, суплячись на моє невігластво.— А я ніколи не кохав Олену. Я кохав Ірину і кохаю Карлешу.

— І дівчата приходять до тебе і йдуть з твоєї зеленої кімнати?

— Я втратив надію ще колись побачити Карлешу,— пояснив він, відводячи погляд.— Стратегія Дідьє з тими футболками не спрацювала. Може, просто така наша доля.

— Гадаєш, кохання може спалахнути з однією з цих дівчат?

— Ні,— мерщій відповів він, знову засяявши.— Я ж росіянин. Ми, люди Р, кохаємо дуже міцно і дуже глибоко. Саме тому наші твори й музика такі навіжені від пристрасті.

Він навіжено та пристрасно працював з Навіном, і вони стали інтуїтивною командою. Дідьє працював з ними над справою, яка привернула загальну увагу: вони возз’єднали втрачених коханців і водночас розкрили рабовласницьке угрупування, що призвело до арештів і знищення банди.

Після цього наш небезпечний елегантний француз присвячував дедалі більше часу й серйозності «Бюро втраченого кохання», і коли не займався справами в «Леопольді», то завжди був з молодими детективами, працюючи над разюче невідкладною справою.

Вінсон продав свій наркобізнес конкуренту і повернувся до ашраму з Ранвей. Після кількох тижнів покутного миття підлоги він надіслав Карлі листа, розповідаючи, що не дуже ладнає зі святим у ашрамі, але непогано зійшовся з садівниками, які вирощують марихуану. Він був щасливий і працював над новим бізнес-планом з Ранвей.

Халедова компанія не фінансувала жодних фільмів, і коли на півдні вбили копа, перемир’я між поліцейською бандою і мафіозною бандою порушилося. Блискавичний Диліп працював на потрійних змінах, бо кількість в’язнів зростала.

Журналістку побили на власному порозі за правду, а політика побили на власному порозі за те, що не збрехав. Сутички між поліцією і компанією Халеда під час судових засідань були звичною справою, а інколи перетворювалися на заворушення. Компанія звинувачувала кожного прокурора в релігійному упередженні, а копи вважали кожен удар умисним.

Корона Халеда почала сповзати, й Абдулли не було, щоб її поправити. Містично-схиблений мафіозний дон втрачав контроль, його зайве насилля було образою для беззаконня, і всі на чорному ринку хотіли це зупинити.

Ми не могли зупинити Халеда, але таки зупинили Блискавичного Диліпа. Карла сказала, що має для мене подарунка на день народження, але хотіла презентувати його раніше.

— Я не святкую...

— Твій день народження. Я знаю. То хочеш дізнатися, що це за подарунок, чи ні?

— Гаразд.

— Коп, якого ми записали на фетиш-касети,— сказала Карла.— Це Блискавичний Диліп.

«Карма — це молот, а не пір’їна»,— згадав я слова Карли.

— Дуже цікаво.

— Хочеш дізнатися його фетиш?

— Ні.

— Багато харчової плівки,— розповіла Карла.

— Прошу, зупинися.

— Залишили відкритими лише його рот і соромоту.

— Гаразд, досить.

— А дівчина мала бити його по соромоті мухобійкою.

— Карло.

— Пластиковою, звісно, а потім...

Я приклав долоні до вух, та повторював «ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля», аж доки вона не зупинилася. Це було дітвацтво і принижувало нас обох, але спрацювало.

— Добре. Оскільки це твій подарунок на день народження і ми можемо змусити Диліпа