Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Карла правильно змусила нас плакати. «Якщо не попрощаєшся,— колись сказав мені один ірландський поет,— то вже ніколи цього не зробиш». І нам знадобилося багато часу, щоб попрощатися.

Нарешті я відпустив мертву руку, і разом з нею рухнула і легенда про цього чоловіка. Кожен, хто нас залишає, також залишає незаповнений простір. Карла повернулася зі мною на веранду, вже заспокоївшись, але зажурена: знала, що всередині нас обох порожня печера — печера, яка знову і знову затягатиме нас у розпач і спогади.

Халед чекав на нас.

— Ви маєте поквапитися,— порадив він.— Моя компанія сьогодні дуже нервова.

— Твоя компанія?

— Компанія Халеда, Ліне,— відповів Халед, насупивши брови.— Сьогодні вночі ми відібрали життя Вішну, а тепер заберемо все, що він мав. Сьогодні вночі народилася компанія Халеда. Такий був план. Узагалі-то, це Абдулла придумав використати себе як приманку.

— А знаєш, Халеде...— почав я, щоб розібратися з ним, але зупинився, бо цієї миті з тіні вийшов чоловік.

— Саламалейкум, Шантараме,— сказав Таурег.

— Валейкумсалам, Тауреже,— відповів я, стаючи ближче до Карли.

— Таурег тимчасово запропонував свої послуги,— пояснив Халед.— Він усе це організував. А тепер він удома, у компанії Халеда.

— Це ти все спланував, Тауреже?

— Так. І тримав тебе подалі, натравивши на ірландця,— зізнався Таурег.— Бо ти потиснув мені руку.

— Прощавай, Халеде,— мовив я.

— Аллагафіз,— озвалася Карла, на сходах беручи мене за руку, бо ми обоє трохи похитувалися.

— Худагафіз,— відповів Халед.— До наступної зустрічі.

Коли ми досягай підніжжя гори, Карла мене зупинила.

— У тебе є ключі від стану благодаті?

— Я завжди маю ключі до свого мотоцикла,— запевнив я.— Хочеш проїхатись?

— О так, прокатаймося,— сказала вона.— Я настільки розбита, що лише свобода може врятувати.

Ми поїхали до храму, де тієї ночі заховалися Ідрис та учні, й розповіли їм, що небезпеки вже немає. Ідрис послав спортивного молодого учня розповісти все Силвано. Ми прийняли благословення від мудреця і поїхали далі.

Ми каталися кілька останніх годин перед світанком, довго їхали в нікуди, мотоцикл торохтів порожніми бульварами, на яких світлофори з обох боків миготіли зеленим, бо ніхто в таку годину не зупинявся на червоне.

Ми припаркувалися біля повільнішого, не такого крутого шляху на гору. Я припнув мотоцикла до молодого дерева, щоб він не боявся, і ми пішли довгим, пологим, звивистим шляхом на вершину.

Карла трималася за мене. Я обхопив її за талію, підтримуючи і трохи полегшуючи дорогу.

— Абдулла,— кілька разів тихо повторила вона.

Абдулла.

Я згадав, як вона повторювала це, щоб розвеселити мене на крутому шляху. Я згадав, що Абдулла був другом, з яким я міг сміятись і дражнитися. Ми з Карлою обоє плакали під час підйому.

Досягнувши табору, ми побачили там учнів, які вже почали повертатися всі до роботи і віри.

— Гаразд, тут занадто метушливо,— вирішила Карла, зіпершись на моє плече.— Ходімо на зелений пагорб.

Ми попрямували до імпровізованого тенту на пагорбі. Я безперешкодно всадовив її там. Карла просто впала на ковдру, неначе уві сні, й за хвилину вже відключилася.

Серед наших припасів була велика пляшка води. Я намочив рушника і промив порізи й садна, які вже уявив, а тепер віднайшов на її руках і ногах.

Вона час до часу стогнала, коли тканина і вода заважали сну, але не прокинулася.

Коли рани на її руках і ногах були чисті, я обробив їх олією куркуми. Ці ліки використовували всі на горі, щоб гоїти порізи й подряпини.

Коли я закінчив втирати олію в її поранені ноги, Карла згорнулася на боці й поринула в сон, який усе стирає.

Абдулла. Абдулла.

Я взяв воду до лісу, сходив до вітру, обмився, відшкрябався і повернувся: Карла вже сиділа, задивившись на шматочок неба.

— З тобою все гаразд? — запитав я.

— Зі мною все гаразд,— сказала вона.— Де ти був?

— Мився.

— Після того як обробив мені порізи на руках і ногах.

— Я люблю гігієну.

Я вмостився біля неї, а вона вмостилася біля мене.

— Його вже немає,— мовила вона, притискаючи обличчя до моїх грудей.

— Його вже немає,— відгукнувсь я.

День підняв блакитного прапора, і звуки життя пробудилися від сну — вигуки, сміх, пташиний щебет, знахабнілий у світлі дня, а ще голубині тремтливі історії кохання.

Карла знову заснула, а я вгамувався поруч, у спокої, який може створити лише сонне кохання, і все це попри думки про Абдуллу, які, немов отвори від куль у свідомості, все продовжували кривавитися.

Він був дисциплінований, він був готовий пролити кров за друга, він був достатньо безжалісний, щоб зганьбити власну честь, і я був по-своєму такий самий.

Нарешті я теж заснув, опинившись на хвилі словесної розради: слова, сказані Ідрисом, прокручувались у голові знову і знову, вівці рахували овець.

«Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо»,— повторювалася фраза. «Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо». І коли ми прокинулися наступного ранку, гомін складів перетворився на перший ніжний дощ нового мусону.

Досі зранені після ночі, ми повернулись у табір, коли злива заполонила небеса морями, очищеними вознесінням і розлитими з плечей дерев, які розтрусив вітер.

Струмочки продиралися крізь віття, і птахи ховалися на гілках, не ризикуючи вільним польотом. Рослини, що були тоненькими апострофами, перетворились на параграфи, а ліани, що спали, неначе змії взимку, почали знахабніло корчитися посеред яскравої свіжої зелені. Охрещений небом світ знову народився, і надія змила з гори пил і кров минулого року.

Частина XV

Розділ 85

Наприкінці того першого дощового тижня, подивившись танці Силвано й учнів під час рідкісного дощу з сонцем — такого, що й Ідрис ненадовго приєднався, спираючись на свою довгу патерицю, ми з Карлою востаннє спустилися з гори.

Ми не знали, що крута стежка зникне через рік, зітерта природою. Ми не знали, що плато, та й печери позаростають незабаром після того, як Ідрис і його учні розберуть свій табір і подадуться до Варанасі.