Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Зараз? Ти згадуєш про це зараз?

— Конкенон не хлопець з наступного разу. Він одноразовий хлопець, і половина планети на достатній відстані.

— Ти не віриш у спокуту?

Вона була така мила, коли дражнила мене, але ми говорили про Конкенона, і до гори наближалися вбивці, щоб пришити нашого друга.

— Я не вірю Конкенону,— відповів я.— До чи після. Я не вірю в жодні його слова. Це може виявитися пасткою.

— Добре,— гукнула вона, розганяючись на стежці.— Приєднаєшся?

Розділ 83

Ми почули музику і співи сотні гармонійних голосів ще перед останнім вигином обсадженої деревами дороги до Халедового маєтку. Це була неначе в’язниця з прив’язаними до дерев прожекторами.

— Отара, мабуть, виросла,— тихо мовила Карла, коли ми зупинилися на стежці біля сходів і дивилися на залиту світлом веранду.— Оце так хор.

Дерева навколо нас із вилинялим у світлі прожекторів листям здавалися переляканими скелетами з піднятими вгору руками. Співи були досить інтенсивні, а співаки сп’яніли від релігії.

Халед вийшов на веранду крізь широкі двері, тримаючи руки на стегнах.

Він був чорною тінню навпроти світла, що повільно випалювало нам очі. З ним було ще дві тіні.

Він підніс руку, і молитовні співи зупинилися. Комахи знову сюркотіли в тиші.

— Саламалейкум,— привітався він.

— Валейкумсалам,— озвалися ми з Карлою.

Десь почали дуже голосно гавкати великі собаки. Такий звук змушує думати про гострі зуби і втечу. Карла взяла мене попід руку. Гавкіт був лютий. Халед знову підніс руку, і все затихло.

— Пробачте, не та касета,— сказав він, передаючи пульт іншій тіні.— Що ти робиш тут, Ліне?

— Ми прийшли побачити Абдуллу,— мовила Карла.

— Що ти робиш тут, Ліне?

— Те, що сказала вона,— відповів я.— Де він?

— Абдулла очистив себе для смерті й молиться,— пояснив Халед.— Ніхто не може його турбувати. Навіть я. Він наодинці з Аллахом.

— По нього вже йдуть,— повідомив я.

— Ми знаємо,— запевнив Халед.— Тут немає учнів. Ашрам уже деякий час не працює. Ми тут...

Співи знову розпочалися. Після кількох хвиль вони зупинилися посеред мантри.

— Припини гратися з пультом, Джабало! — гукнув через плече Халед.

Комахи й жаби знову привітали тишу.

— Ми готові до війни,— сказав Халед.

— Ну і де я вже таке читала? — зронила Карла.

Халед по-імператорському тримав руку.

— Це я поширив чутку, що Абдулла саме тут. Це я спровокував атаку за межами міста. Це пастка, Ліне, і ти в ній стоїш.

Знову загарчали собаки.

— Джабало! — заверещав Халед, і запис зупинився.

Халед пройшов у тиші, щоб приєднатися до нас на стежці. Він втратив половину набраної ваги і знову почав тренуватися. Він видавався підтягнутим, сильним, упевненим і небезпечним. Здавалося, що він навчився себе любити.

Він узяв мої руки у свої, нахиляючись ближче, але зашепотів до Карли.

— Привіт, Карло,— почав він, обіймаючи мене.— Я не можу прямо привітатися з тобою перед своїми людьми, бо ти — жінка у товаристві хлопця, який не член моєї родини.

Він міцно мене обійняв, шепочучи на вухо заради своїх людей, але звертаючись до неї.

— Мої співчуття з приводу втрати чоловіка. А тепер ти маєш піти з цього місця, бо сьогодні тут буде війна.

Халед відсунувся, але я притримав його за руку.

— Ти знав про це і не попередив нас?

— Тепер ти попереджений, Ліне, і маєш прийняти це як благословення. Ти мусиш піти. Мої люди нервуються. Давай не влаштовувати нещасних випадків.

— Аллагафіз, Халеде,— мовила Карла, відтягуючи мене.

— Перекажи Абдуллі... перекажи, що ми тут, на горі, якщо потрібно,— сказав я.

— Я перекажу йому, але зможу це зробити, лише коли почнеться бійка,— засмучено відповів Халед.— Мир вам обом цієї ночі.

Він помахав, бо ми вже відішли занадто далеко, щоб говорити. Ми помахали у відповідь і побігли, щоб почати довгий підйом на гору.

Я зупинив Карлу. Було темно, але світло блищало в її очах.

— Я можу тобі дещо розповісти?

— Знову? — розсміялася вона.

— Ця ніч може стати жахливою,— мовив я.— Тож якщо хочеш поїхати кудись далеко, я готовий тебе туди завезти.

— Спочатку попередьмо Ідриса,— посміхнулася вона, дивлячись на стежку.

Я переслідував її аж до вершини, і ми захекано вибігли на переповнене учнями плато, а ті спокійно вели пізні бесіди біля вогнища.

Ми знайшли Силвано і заштовхали його до великої печери для зустрічі з Ідрисом.

— Убивці,— прорік Ідрис, коли ми розповіли про те, що має статися.

— І досить вправні,— зауважив я.— Нам варто забиратися звідси, Ідрисе. Принаймні на цю ніч.

— Звісно. Ми маємо відвести учнів на безпечну відстань. Я негайно роздам інструкції.

— Я залишусь і захищатиму це місце,— заявив Силвано.

— Ні,— заперечив Ідрис.— Ти мусиш піти з нами.

— Я мушу відхилити цей наказ,— відповів Силвано.

— Ту мусиш піти з нами,— повторив Ідрис.

— Це просто прояв здорового глузду, Силвано,— втрутивсь я.— Якщо хтось звідти намагатиметься втекти сюди, а інші почнуть його переслідувати, то ніхто не буде в безпеці.

— Я мушу зостатися, майстре-джі,— не здавався Силвано.— А ви маєте йти.

— Люди бувають занадто хоробрі, Силвано,— сказав Ідрис.— Так само як і занадто віддані.

— Усі ваші слова тут, майстре-джі,— нагадав Силвано.— Тут більш ніж п’ятдесят незапакованих коробок. Ми не зможемо зібрати їх за цей час. Я залишуся й охоронятиму вашу роботу.

Я поважав його відданість, але вона здавалася занадто великим ризиком, занадто високою ціною за написане. Потім озвалася Карла.

— Ми залишимося з тобою, Силвано,— сказала вона.

— Карло,— почав я, але вона посміхнулася до мене чистим коханням, і... ну що тут вдієш?

— Здається, ти матимеш товариство, Силвано,— зітхнув Ідрис.

— Тоді все вирішено,— підсумував я.— Тепер я погано почуваюсь, бо ці події дісталися аж сюди. Пробачте.

— Брати відповідальність за рішення та дії інших — це гріх проти карми,— запевнив Ідрис.— Так само як уникати відповідальності за власні рішення і дії. Ти не є цьому причиною. Це не твій кармінний тягар. Остерігайся сьогодні. Ви благословенні, всі.

Він по черзі поклав руки нам на голови, вимовляючи захисні мантри.

Учні поскладали свої пожитки в шалі, зав’язали їх на вузол і позбиралися біля початку спуску донизу. Смолоскипи й ліхтарі