Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
До них приєднався Ідрис, обернувся, щоб помахати нам, і повів ту валку вниз, тримаючи патерицю правою рукою.
З нами вирішив залишитися ще один учень на ім’я Віджай. Він був худорлявий, високий і одягнений у білу майже піжамну бавовняну сорочку та штани. Хлопець був босий і тримав бамбукового дрючка, що сягав йому до плеча.
Його молоде обличчя не передавало особливих емоцій, коли він дивився, як учитель покидає гору. Віджай обернув своє привабливе обличчя до мене, й очі осяяла Індія.
— З тобою все гаразд? — запитав він.
Я подивися на його бамбукового дрючка, згадуючи чоловіків, з якими бився минулого року, від скорпіонів до Конкенона, і думаючи, що непогано були би прив’язати ножа до кінчика того дрючка.
— Усе гаразд,— сказав я.— У мене є додатковий ніж, якщо вирішиш припасувати його до дрючка.
Він відійшов, розкрутив свого дрючка, підстрибнув і стукнув тим шматком дерева по землі за кілька сантиметрів від моєї ноги.
— Чи... мабуть, ні,— мовив я.
— Може, нам краще розділитися і зайняти різні точки огляду? — запропонував Силвано.
— Ні! — водночас заперечили ми з Карлою.
— Усі, хто підніметься сюди, зайде на нашу територію,— пояснив я.— Ми знайдемо позицію з накриттям і шляхом для втечі, де зможемо спостерігати за верхівкою стежки на гору. Якщо хтось вийде на відкриту місцевість, ми зможемо відлякати їх пострілами й галасом.
— А якщо це перетвориться на бойню?
— Ми повбиваємо їх,— заявила Карла,— раніше, ніж вони повбивають нас. Ти чудовий стрілець, і я теж нічого. Ми впораємось.
— Або,— запропонував я,— ми можемо втекти, перегрупуватись і перечекати. Тут є вдосталь місць, щоб заховатися, а вони не можуть залишатися на цій горі вічно.
— Я за те, щоб битися,— вирішив учень з дрючком.
— Я за те, щоб ми вирішили, втікати чи битися, коли до цього дійде,— мовив я.
— Я погоджуюся з тим, що нам варто знайти хороший сховок,— зауважив Силвано.— Найближча до стежки печера — це найкраща точка щоб побачити їхнє наближення.
— Відходу не плануємо,— сказав я.— Люблю мати свободу.
— Тут є вихід на свободу,— розповів Силвано.— Давайте покажу.
У кінці печери висіла штора. Я бачив її, але завжди вважав, що тканина висить там, щоб затулити голу кам’яну стіну.
Силвано її відсунув і, підсвічуючи смолоскипом, повів нас по вузькому проходу — чи то природному, чи то видовбаному між першою та останньою печерами.
З проходу ми вийшли в печеру Ідриса, якраз біля рваного краю джунглів, лише за кілька кроків від укриття.
— Мені подобається,— сказала Карла.— Я придбала б її і жила тут, якби могла.
— Я також,— погодивсь я.— Розташуймось у першій печері. У нас мало часу.
— Не знаю, як ви,— сказав Силвано, потираючи живота,— але я голодний.
Ми принесли в печеру холодної їжі, води, ковдри і смолоскипи. Я з’їв цілу тарілку, передану Карлою, навіть не знаючи, що там було. Та коли голод втамувався, почав бурчати страх.
Карла сидить біля мене, а вбивці вже в дорозі: мої інстинкти горлали забиратися до дідька з пекла. Але вона була спокійна і рішуча. Карла доїла і чистила свого пістолета. Вона мугикала. І мабуть, коли я оце зараз оглядаюся назад, у неї вистачало сміливості на нас обох.
— Де коробки з текстами Ідриса? — поцікавився у Силвано я.
— У головній печері,— відповів він, закінчуючи трапезу.
— Тоді тримаймося подалі звідти. Випадкова куля може розпочати пожежу.
— Згода.
Віджай забрав у Карли тарілку і поклав до інших надворі.
— Я орієнтуюсь у цьому лісі,— мовив Силвано, підводячись і потягуючись.— Ми з Віджаєм обшукаємо все навколо. І мені потрібно сходити до вітру.
Він швидко вийшов, аби приєднатися до Віджая, і вони зникли з поля зору, повернувши праворуч. Точка, де стежка виходила на плато, була ліворуч від нас.
По цьому хребті ступало так багато ніг, що лише де-не-де росла одинока дика травинка. На небі ще не з’явився місяць, але ніч була ясна, і ми мали добрий огляд рівної ділянки за п’ятдесят метрів від печери.
Моє серце калатало. Я втихомирив його, наказуючи заспокоїтись, але думки про Карлу — травмовану або захоплену в заручники — знову пришвидшували серцебиття. Вона глянула на мене і зрозуміла той безмір страху.
— Зчинити багато шуму, втекти і заховатися ? — красиво глузувала вона.— Це твоя стратегія?
— Карло...
— Чі, чі! Можеш тримати ці думки при собі під час наступної зустрічі?
— Я за те, щоб битися, каже хлопець з бамбуковим дрючком,— розсміявсь я.— І це краща стратегія? Я просто не вважаю, що за це варто битися.
— Письменник, який не думає, що записана мудрість варта боротьби за неї?
— Ні. Я втік через вікно, бо за мною гналися копи, і мусив усе покинути. Воно все зникло, але я й досі тут і продовжую писати. Жодне життя не варте писаних слів.
— Як це так?
Карла ніколи не запитувала «Як це так», хіба що це був виклик.
— Життя важливе не тому, що тексти є священними. Це якраз тому життя священне, бо тексти важливі.
Вона блиснула на мене щасливими ферзями.
— Оце мій хлопець. Підготуймося.
Ми поскладали коробки і мішки біля входу в печеру і вмостилися так, щоб було добре видно відкритого хребта. Карла тримала мене за руку.
— Я б не хотіла зараз бути у будь-якому іншому місці на планеті,— мовила вона.
Я не зміг відповісти, бо ми почули перший постріл.
Що далі ти від пострілу, то слабший страх. Оглушливий постріл якраз біля вуха — це здалеку наче клацання пальців. Ми почули перші постріли, які здалися плесканням у долоні, а потім перетворилися на овації.
Силвано з Віджаєм стрімголов ринулись у печеру, присіли біля нас.
— Там ціла армія,— повідомив Силвано, дослухаючись до плескоту стрілянини.
— Дві армії,— сказав я.— І сподіваймося, що вони залишаться там.
Обстріли нарешті притихли. Запала тиша, і лунали тільки поодинокі постріли, один по одному і з невеликими перервами. Їх було багато.
Ми чекали в темряві, пильно дослухаючись до кожної зламаної гілки чи пориву вітру. Кілька хвилин промайнуло у загрозливій тиші, а потім почулися звуки — бурчання і стогін, що долинали з крутої стежки.
Силвано з Віджаєм підхопились і побігли раніше, ніж я міг їх попередити. Карла теж спробувала вибігти,