Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Розділ 82
Ми досягай гірської стоянки щасливі й вільні — й заскочили там Конкенона. Він сидів на багажнику червоного «понтіака» в білій сорочці. Мені кортіло зробити її одного кольору з автомобілем.
— Тримайся, люба,— сказав я Карлі, нахиляючи мотоцикла, щоб зупинитися. Тоді розвернувся і спустився схилом кількасот метрів, перш ніж знову зупинитися.
— Ти що робиш?
— Отам дупласте дерево,— мовив я.— Почекай на мене.
— Ховатися? — запитала вона, обурившись, неначе я попросив здати кров для мадам Жу.
— Просто почекай. Поки я повернуся.
— Ти здурів?
— Це Конкенон стоїть там.
— Це Конкенон? — здивувалася вона, бо її завжди інтригували інтригуючі люди.
— Почекай тут, Карло,— попросив я.— Я незабаром повернуся.
— Повторюю, ти здурів? Це у мене є пістолет, пам’ятаєш? І я краще стріляю. І я гадала, що ми в цьому разом, невіддільні.
Це було складне рішення. Коли твій ворог безжалісний, то програш починається там, де закінчується милосердя. Але Карла була хороброю і напевне могла вистояти у будь-якій бійці.
— Гаразд,— неохоче погодився я.— Але не ризикуй з цим типом. Б’ється він не гірше, ніж говорить.
— Тепер я просто мушу з ним познайомитися,— сказала вона.— Спробуймо справимо враження, Шантараме.
Ми поїхали назад на парковку, і там я повільно поставив мотоцикла на бокову опору. Ми з Карлою пішли, коли мотоцикл іще пихкав, і віддаль між Конкеноном і мною невпинно скорочувалася. Я добряче розбігся на останньому кроці та в стрибку влупив Конкенону.
— Що за біс? — вичавив він, тримаючись за голову.
Він скотився з багажника і почав танцювати навколо мене, прицілюючись кулаками. Я рухався за ним, але Конкенон добре захищався, швидко відстрибуючи.
Він відтіснив мене від Карли. У нього десь могли зачаїтися друзі. Я повільно відійшов назад, ставши біля неї.
— Що ти робиш аж тут, Конкеноне? Де твої посіпаки?
— Я приїхав сам, хлопче,— мовив він.— А це більше, ніж я можу сказати про тебе.
Він вишкірився до Карли, махаючи їй.
— Привіт,— сказав він.
Карла вийняла з сумки пістолета і націлила на нього.
— Якщо маєш зброю,— попередила вона,— викинь.
— Я ніколи не ношу з собою пістолета, міс,— відповів Конкенон.
— Добре, бо я його ношу завжди. Якщо поворухнешся, я влучу двічі ще до того, як ти подолаєш половину відстані між нами.
— Зрозуміло,— оскалився він.
— Не дуже розумно було тут з’являтися,— зауважила вона.— У цьому лісі водяться тигри. Це добрий спосіб позбутися тіла.
— Якби я був певен, що можу стати на коліно,— вишкірився Конкенон,— і при цьому не отримати в незахищену голову від вашого хлопця, то так би і вчинив, міс Карло. Це честь. Мене звати Конкенон.
— Мій хлопець дуже засмутився,— пояснила вона,— коли я спалила твого листа і не розповіла про його зміст. Я чекала такого шансу, тож добре, що ти його подарував. Перекажи його вголос, зараз, дивлячись йому в очі, якщо, звісно, маєш мужність.
— О, то це лист тебе так засмутив, справді? Ні, ні, я відмовляюся від твого запрошення повторити свої непристойні пропозиції перед цим злочинцем. Не думаю, що це мудро.
— Як так і думала,— посміхнулася вона.— Ти написав усе це, але не маєш сміливості повторити вголос.
— То значить, тобі сподобалися мої маленькі натяки? — запитав Конкенон.— Думаю, вони були досить винахідливі.
— Стули пельку,— сказав я.
— От бачиш, з ким мені доводиться мати справу? — апелював до Карли Конкенон.
— Заткайся,— гаркнула Карла.— Зараз ти маєш справи з нами обома. І справи йдуть не дуже добре. Що ти тут забув?
— Я приїхав сказати дещо твоєму хлопцеві,— розповів Конкенон.— Якщо сяду отам на авто, як до цього, ви дозволите мені говорити?
— Я б краще запхав тебе до багажника, Конкеноне,— мовив я.— І щоб машина котилася зі скелі.
Конкенон посміхнувся і похитав головою.
— Ворожість старить, знаєш таке? — повідомив він.— Вона додає років твоєму обличчю. То я можу спокійно посидіти на бісовому авто і поговорити з тобою, як зі ще одним християнином, чи ні?
— Сідай,— наказала Карла.— Християнські руки поклади там, де я зможу їх бачити.
Конкенон заліз на багажник, авто, поставивши ноги на бампер.
— Це вдалий момент тобі відбрехатися,— запропонувала Карла.
Конкенон розреготався, оглядаючи Карлу з голови до ніг, а потім зиркнув на мене: його очі й досі сяяли яскравою блакиттю у тьмяному світлі парковки.
— Я нічого не мав з Лайзою,— мерщій почав він.— Я ніколи її не торкався. Ми зустрічалися лише раз, ну, мабуть-таки двічі, але вона мені подобалася. Вона була милою дівчиною. Я б ніколи їй нічого не зробив. Я говорив таке, щоб тебе розізлити. Я ніколи її не торкався. І навіть не збирався. Це не моє.
Я хотів зупинити його. Хотів зняти прокляття, яке хтось наклав на мене і яке діяло, коли хтось згадував її ім’я. Усе, що стосувалося Конкенона, було погано.
— Продовжуй,— сказала Карла.
— Якби я знав, що за хворий виродок той Ранджит, то зупинив би його,— запевнив Конкенон.— Присягаюсь. Я б сам його вбив, якби знав усе заздалегідь.
Його голова була опущена. Він втратив пильність. Я хотів підбігти до нього і заштовхати назад у те недобре вікно, яке він прочинив. Але Карла хотіла знати все.
— Продовжуй,— наполягала вона.— Розкажи нам усе, що знаєш.
— Я дізнався про все потім,— мовив Конкенон.— Якби знав зразу, то не було б ніякого «потім».
— Це ми вже зрозуміли. Далі,— підохочувала Карла.
— Я познайомився з тим маніяком — Ранджитом — завдяки наркоті. Великі й могутні не соромляться звертатися до таких, як я, коли хочуть дозу. Коли того вечора він сказав, що купує наркотики, аби вкласти Лайзу в ліжко, я захотів приєднатися.
— Ранджит хотів наркоти, щоб укласти Лайзу в ліжко? — запитала Карла, але занадто лагідно, як на мене.
— Так. Він замовив рогіпнол. Я думав, це буде просто жарт. Він стверджував, що вони друзі та влаштовують приватну вечірку.
— Але навіщо ти поволікся за ним?
— Щоб помучити твого хлопця,— сказав Конкенон, тицяючи на мене.— Саме тому я надіслав того маленького брудного листа і