Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

А одного разу він сказав:

— Гляди-но, як проситься! А якби ж ми його не подолали і не зв’язали, то він нас обох убив би. І за що, питається? Так, за дурничку. Тільки й того, що ми свого з рук випустити не хотіли, — от за що! Але тепер уже ти нікого не злякаєш, Джиме Тернер… Забери свій револьвер, Білле!

Білл відповів:

— Не дождешся, Джейку Паккард. Я за те, щоб його уколошкати. Катюзі по заслузі! Хіба ж не він сам убив старого Хетфілда?

— Але я щось не хочу його вбивати, сам не знаю, чого…

— Дякую тобі на цьому слові, Джейку! Я не забуду цього, доки живий, — сказав чоловік на підлозі й начебто схлипнув.

Паккард не звернув на нього жодної уваги, він повісив ліхтар на стіну й попрямував якраз туди, де я лежав у темряві, ще й подав Біллу знак іти за ним. Я хутенько зробив два кроки назад, але ж палуба дуже нахилилася, того й не встиг відступити вчасно. Отож, щоб вони на мене не наштовхнулися й не схопили, я заліз до каюти якраз над тим місцем, де вони стояли.

Той, інший, рухався навпомацки, тримаючись за стіни в темряві, а коли Паккард дістався до моєї каюти, сказав йому:

— Сюди, заходь сюди.

Той увійшов, а Білл за ним. Але не встигли вони зайти, як я вже забрався на верхню койку, забився в найдальший куток і дуже шкодував, що я тут. Вони стояли зовсім поруч, вхопившись руками за край койки, і розмовляли. Я їх не бачив, але знав, де вони стоять, бо від них тхнуло віскі. Я порадувався, що нічого не пив, тільки різниця була невелика: вони б мене все одно не внюхали, бо я навіть не дихав. Дуже вже я перелякався. Та й хто зміг би дихати, слухаючи таку розмову? Вони говорили тихо і серйозно. Білл хотів убити Тернера. Він сказав:

— Він каже, що донесе, і таки правда донесе. Навіть якщо ми обидва віддамо йому нашу долю, це все одно не врятує нас після того, як ми посварилися і так добряче його пригостили. Він нас викаже, тут сумнівів немає, точно тобі кажу. По-моєму, краще його прибрати.

— І по-моєму теж, — дуже тихо сказав Паккард.

— Бісова душа! Та я ж думав, що ти проти! Що ж, тоді все гаразд. Ходімо вколошкаємо його.

— Зажди-но, я ще не все сказав. Вислухай мене. Стріляти — це добре, але ж можна зробити справу і без галасу, якщо треба. Ось що я тобі скажу: нема чого так ганятися за шибеницею, коли можна здійснити задумане анітрохи не гірше, і водночас нічим не ризикуючи. Так чи ні?

— Авжеж. А як це влаштувати?

— Ось що я собі думаю: позаглядаємо тут по каютах і заберемо речі, які ще лишилися, а тоді — на берег і сховаємо все. І будемо чекати. Я ось що кажу: не більше ніж через дві години пароплав розвалиться і потоне. Догнав? Тернер теж потоне, і ніхто не буде в цьому винен, крім нього самого. По-моєму, це значно краще, ніж убивати. Нащо вбивати людину, коли можна обійтися без цього? Вбивати і гріх, і дурниця. Правильно я кажу чи ні?

— Так, мабуть, ти правий. А раптом пароплав не розвалиться й не потоне?

— То що ж, ми можемо зачекати годинки зо дві, а там видно буде… То по руках?

— Гаразд, ходімо.

Вони пішли, і я теж виліз, весь у холодному поту, й поповз на ніс. Там було темно, наче в погребі, але варто було мені покликати хрипким шепотом: «Джиме!» — як він озвався біля мого ліктя, і я йому сказав:

— Давай, Джиме, хутчіш, нема коли байдики бити та зітхати! На пароплаві ціла зграя вбивць, і якщо ми не знайдемо, де в них човен, і не пустимо його вниз по ріці, щоб вони з пароплава не могли зійти, одному з них поведеться ой як несолодко! А якщо ми знайдемо човен, то всім їм кришка — шериф їх забере. Хутчіше повертайся! Я обшукаю лівий борт, а ти правий. Починай від плоту і…

— Ох, Господи, Господи! Від плоту? Нема більше плоту, він відв’язався і поплив! А ми тут лишилися!

Розділ XIII

У мене перехопило подих і ноги підігнулися. Залишитися на розбитому пароплаві з цими бандюгами! Але ж не було коли нюні розводити. Тепер ми мусили, хоч ти трісни, знайти цей човен — він нам самим конче був потрібен. І ось ми почали пробиратися по правому борту, а самі трусимось, тремтимо, ледве-ледве дісталися до корми; здавалося, що минуло не менше тижня. А човна й сліду нема! Джим сказав, що далі він, здається, йти не може; він так боїться, що в нього й сил більше не лишилося, — зовсім ослаб. А я сказав: треба йти, бо якщо ми тут залишимося, то нам не позаздриш. Отож ми пішли далі. Ми почали шукати кормову частину рубки, знайшли її, а потім насилу пробралися навпомацки до освітленого люка, чіпляючись за виступи, бо одним краєм він уже був у воді. Тільки-но ми дісталися до самих дверей, дивимося — човен тут прив’язаний! Я ледве роздивився його в темряві. Але ж і радості було! Ще мить, і я б у нього заліз, але раптом відчинилися двері. Один із бандитів висунув голову за два кроки від мене; я вже було подумав, що тепер мені точно гаплик, а він знову заховав голову і каже:

— Перевісь-но подалі той бісів ліхтар, Білле, щоб його видно не було.

Тоді вкинув до човна мішок із якимись речами, заліз сам і всівся.

Це був Паккард. Тоді вийшов Білл і теж заліз до човна. Паккард тихо сказав:

— Готово, відчалюй!

Я ледве втримався за виступ — настільки раптом ослабнув. І раптом Білл каже:

— Зажди-но, а ти його обшукав?

— Ні. А ти?

— Теж ні. Значить, його частка при ньому лишилася.

— То що, пішли знову. Нащо мотлох тягнути, а гроші залишати?

— Слухай, а він не здогадається, що ми надумали?

— Може, і здогадається. Але ж треба нам забрати ці гроші. Ходімо!

І вони вибралися з човна й попрямували назад до каюти.

Двері за ними хряснули, бо нахил був якраз у той бік. За півхвилини я був уже в човні, й Джим теж стрибнув туди одразу за мною. Я схопив ножа, перерізав мотузку, й ми