Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

— Ні, я ще не всіх знаю. Ми тут ще й двох тижнів не прожили. До того кінця міста не так уже й близько. Лишайся в нас ночувати. І зніми капелюшок.

— Ні, я краще трошки перепочину, — сказав я, — а тоді піду далі. Я не боюсь темряви.

Вона сказала, що одну мене не відпустить, а от годинки за півтори прийде її чоловік, тоді він мене проведе. Потім вона заходилася розповідати про свого чоловіка, про тих родичів, які живуть уверх по ріці, і про тих, які живуть униз по ріці, і що вони раніше з чоловіком жили значно краще, і що вони даремно переїхали в наше місто, треба було просто ні на що не звертати уваги, і так далі, і так далі; я вже було подумав, що марно намагався в неї дізнатися, що робиться в нашому місті, але зрештою таки дійшла черга й до мого батька і до того, як мене вбили, — тут уже, думаю, нехай балакає, скільки влізе. Вона розказала мені про те, як ми з Томом Сойєром знайшли дванадцять тисяч (тільки з її слів виходило двадцять), про мого батька та про те, що він пропаща людина, і що я теж пропащий. Нарешті дійшло й до того, як мене вбили. Я запита:

— А хто ж це зробив? Ми про це вбивство чули в Гукервіллі, лише не знаємо, хто вбив Гека Фінна.

— Ну, по-моєму, і в нас тут знайдеться багато таких, хто хотів би це знати. Дехто думає, що сам старий Фінн і вбив.

— Та невже?

— Спочатку майже всі так думали. Він і не знає, що його за це мало не лінчували. Тільки до вечора передумали, бо вирішили, що вбивця — негр-утікач на ім’я Джим.

— Але ж він…

Я зупинився. Вирішив, що краще промовчати. А жінка все торохкотіла, вона навіть не звернула уваги на мої слова.

— Цей негр утік тієї самої ночі, коли вбили Гека Фінна. І тепер за нього обіцяють винагороду — триста доларів. І за старого Фінна теж призначили винагороду — двісті доларів. Він, чуєш, з’явився у місті вранці, розказав про вбивство і разом з усіма їздив шукати тіло, а тоді взяв та й десь подівся. Його того ж вечора збиралися лінчувати, але ж він п’ятами накивав. Ну, а наступного дня виявилось, що негр теж втік: його ніхто не бачив після десятої вечора тієї ночі, коли сталося вбивство, — того всі почали думати на нього. А другого дня, коли все місто тільки про це і говорило, раптом повертається старий Фінн, іде просто до судді Тетчера і піднімає галас: вимагає, щоб той дав грошей і влаштував облаву на цього негра по всьому Іллінойсу. Суддя дав кілька монет, і старий того ж вечора набрався й півночі швендяв вулицями з якимись двома підозрілими субчиками, а тоді десь зник разом із ними. Ну, так от, з того часу його ніхто не бачив, і в нас тут думають, що він і не повернеться, доки все не вляжеться. Певно, сам убив, а підробив усе так, щоб думали на бандитів; тоді сам, чуєш, загребе всі Гекові грошики і по судах тягатися не треба буде. Люди кажуть: «Не здатен він убити, кишка тонка!» А я думаю: е ні, він хитрющий! Якщо він ще рік не повернеться, нічого йому за це не буде. Довести ж то, звісно, нічого не можна; а коли все стихне, він і захапає Гекові грошики без мороки.

— Ага, певно що так. Хто ж йому заважатиме?… А тепер вже більше ніхто не думає, що це негр убив?

— Та ні, думають ще. Багато хто думає, що таки він убивця. Але негра вже скоро спіймають, так що, може, і виб’ють із нього правду.

— Як, невже його і зараз ловлять?

— Я так бачу, ти не дуже кмітлива! Таж триста доларів на дорозі не валяються. Дехто думає, що негр і зараз десь неподалік. Я теж так думаю, тільки мовчу собі. На днях говорила зі старим і старою, які живуть по сусідству, в дерев’яному сараї, то вони сказали, між іншим, що ніхто ніколи не буває он на тому острові, що називається острів Джексона.

— А хіба там ніхто не живе? — питаю я.

— Ні, кажуть, ніхто не живе. Я їм більше нічого не сказала, тільки задумалась. За день чи два до того я там нібито бачила дим, на верхньому кінці острова; ну, думаю собі, цей негр точно там ховається, принаймні варто було б весь острів обшукати. З того часу я більше диму не бачила, то, може, того негра вже там і немає, якщо це був він. Мій чоловік з’їздить та подивиться разом із одним сусідом. Він їздив уверх по ріці, а сьогодні повернувся дві години тому, і я йому все розказала.

Від цих слів мені аж недобре стало, так що я просто не міг всидіти на місці. Я мусив чимось зайняти руки: взяв зі столу голку і почав засилювати в неї нитку. Руки в мене тремтіли, тож нічого не виходило. Жінка замовкла, і я поглянув на неї: вона дивилася на мене якось дивно й злегка посміхалась.

Я поклав на місце голку з ниткою, нібито страшенно зацікавився її словами, — насправді так воно і було, — і сказав:

— Триста доларів — це купа грошей. От якби вони дісталися моїй матері! А ваш чоловік поїде туди сьогодні вночі?

— А то як же! Він пішов до міста разом із тим сусідом, про якого я говорила, за човном та другою рушницею, якщо вдасться у когось позичити. Вони збираються їхати після півночі.

— А може, якщо вони почекають до ранку, буде краще видно?

— Ще б пак! І негру теж буде краще видно. Опівночі він, певно, спатиме, а вони прокрадуться в ліс і в темряві відразу побачать багаття, якщо негр його розпалив.

— Я про це не подумала.

Жінка так само дивно подивилася на мене, і я зовсім знітився. Потім вона запитала:

— Як, ти сказала, тебе звуть, дитинко?

— М-мері Вільямс.

Здається, першого разу я сказав не «Мері», а якось інакше, того уникав на неї дивитися; здається, я сказав «Сара». Вона мене наче приперла до стінки, і по очах це, мабуть, було видно, того я боявся на неї подивитися.