Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
Кожного вечора, близько десятої години, я вибирався на берег біля якогось села і купував центів на десять-п’ятнадцять борошна, копченої грудинки або ще чогось їстівного. Іноді мені вдавалося прихопити ще й курку, якій не сиділося на сідалі. Батько завжди казав: «Якщо трапиться під руку курка, бери її, бо якщо вона тобі самому не потрібна, то знадобиться комусь іншому, а добре діло ніколи не пропаде», — це в нього така була приказка. Але я жодного разу не бачив, щоб курка не знадобилась самому батькові.
На світанку ми спинялись біля якогось поля, і я позичав кавун, або диню, або гарбуз, або молоду кукурудзу, або ще щось. Татуньо завжди говорив, що позичати не гріх, коли збираєшся повернути борг при нагоді; а від удови я чув, що це така самісінька крадіжка, лише інакше називається, і жодна порядна людина так не робитиме. Джим сказав, що частково має рацію мій батько, а частково — вдова, тому нам краще викинути якісь два-три предмети зі списку й ніколи їх не позичати, — тоді, на його думку, не гріх буде позичити при нагоді решту. Ми обговорювали це питання цілісіньку ніч, пливучи рікою, все намагалися вирішити, від чого ліпше відмовитись: від динь-канталуп, кавунів чи ще від чогось? Вже коли почало світати, ми це благополучно владнали і вирішили відмовитись від лісових яблук та фінікових слив. До цього ми почувалися якось не дуже добре, зате тепер нам стало значно легше. Я радів, що так здорово вийшло, бо ці яблука-дички взагалі ніякі, а фінікові сливи достигнуть ще не скоро — місяців через два або три.
Час від часу нам вдавалося підстрелити качку, яка прокинулась надто рано чи дуже допізна забарилась увечері. Загалом, жилося нам непогано.
На п’яту ніч нижче від Сент-Луїса нас застала сильна гроза з громом, блискавицями та шаленою зливою. Ми забилися в курінь, а пліт віддали на милість хвиль. Коли спалахувала блискавка, ми бачили широку пряму ріку попереду й високі скелі по обидва її боки.
Раптом я побачив попереду щось дивне і гукнув:
— Агов, Джиме, поглянь-но туди!
Це був пароплав, розбитий об скелю. Нас несло течією просто на нього. Пароплав сильно нахилився; над водою стриміла лише частина верхньої палуби. При кожному новому спалаху блискавки все було видно, як на долоні: і великий дзвін на палубі, й крісло, на спинці якого висів старий капелюх… Цієї горобиної ночі все здавалося таким таємничим, що мені, як і будь-якому хлопчакові на моєму місці, конче закортіло залізти на розбитий пароплав, який так похмуро й одиноко бовванів посередині ріки, і подивитися, що там таке. Я запропонував:
— Давай причалимо до нього, Джиме.
Джим спочатку нізащо не погоджувався. Він сказав:
— Що я там не бачив, на розбитому пароплаві? Нам і тут непогано; і краще вже його не чіпати, лишити в спокої. Та там, певно, і сторож є.
— Бабуні б твоїй сторожа! — кажу я. — Там же й стерегти нічого, крім лоцманської будки та каюти; а невже ти думаєш, що хтось буде такої ночі ризикувати життям заради лоцманської будки та каюти, коли пароплав кожної миті може розвалитися і затонути?
Джимові на це нічого було відповісти, тож він промовчав.
— А крім того, — проваджу я далі, — ми могли б позичити щось путнє із капітанської каюти. Сигари, певно, є — центів по десять за штуку дзвінкою монетою. Капітани пароплавів завжди багачі, отримують шістдесят доларів за місяць; їм плювати, скільки річ коштує, — вони все одно її куплять, якщо вона їм сподобалась… Заховай свічку до кишені, Джиме: я не заспокоюсь, доки ми не обшукаємо весь пароплав. Сам подумай: хіба Том Сойєр проґавив би таку можливість? Та нізащо в світі! Він би це назвав «пригодою» — ось так, і хоч помирав би, та все одно заліз би на розбитий пароплав. Та ще й зробив би це з шиком, вже постарався б вигадати щось цікавеньке… Ох, шкода, що тут немає Тома Сойєра!
Джим побурчав щось собі під носа, але здався. Він сказав, що треба поменше балакати, та й то пошепки. Блискавка якраз вчасно освітила нам розбитий пароплав; ми причалили до підйомної стріли з правого борту й прив’язали до неї пліт.
Палуба тут добряче перекосилася, але ми все ж якось перебралися на лівий борт, до капітанської рубки, обережно намацуючи шлях ногами й розчепіривши руки, щоб ні на що не напоротися, бо ж темно було, хоч у око стрель. Незабаром ми наштовхнулися на засклений люк і полізли далі; ще один крок — і опинилися перед прочиненими навстіж дверима, і тут ми — ось вам найчесніше слово — побачили в салоні світло й почули голоси.
Джим прошепотів мені, що йому це не подобається і краще нам тікати звідси. Я сказав: «Добре», — і вже хотів було повернутися на пліт, як раптом чую — хтось застогнав, а тоді каже:
— Ох, не чіпайте мене, хлопці! Я, їй-Богу, не донесу! Інший голос відповів йому дуже голосно:
— Брешеш, Джиме Тернер! Це ми вже від тебе чули. Тобі завжди треба більше за інших, і ти завжди отримуєш, скільки хочеш, — інакше, мовляв, донесу на вас, якщо не дасте. Але цього разу ми тобі не повіримо, дарма ти намагаєшся нас розчулити. У цілій країні не знайти зрадника та пса, підлішого за тебе.
На той час Джим уже дістався до плоту. Я ледь не луснув від цікавості; певно, думаю собі, Том Сойєр нізащо не пішов би зараз, тож і я залишусь — подивлюсь, що тут робиться. Я опустився навкарачки у вузенькому коридорчику і поповз до корми — і повз доти, доки між мною та салоном не лишилася всього одна каюта. Бачу, в салоні на підлозі лежить зв’язаний чоловік, а над ним стоять двійко субчиків; один із них тримає в руці тьмяний ліхтар, а другий — револьвер, цілиться в голову того, що на підлозі, та й каже:
— Ох, руки чешуться! Треба тебе пристрелити, падлюку таку!
Чоловік на підлозі скоцюбився і знай повторяє:
— Не треба, Білле, я ж не донесу!
А чоловік із ліхтарем щоразу сміється і відповідає:
— Це точно, що не донесеш! Це
