Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

Я пішов на вогник, а щойно сторож зник за рогом, повернув назад, сів у човен, проїхав угору за течією кроків шістсот, тримаючись берега, а тоді заховався між дров’яними баржами. Заспокоївся я лише тоді, коли пором відійшов від берега. Взагалі-то, чесно кажучи, мені було дуже неприємно, що я так турбуюсь про цих бандитів, навряд чи знайшлось би багато охочих про них турбуватися. І мені захотілося, щоб удова про це дізналась. Вона, певно, пишалася б тим, що я допомагаю таким негідникам, бо вдова і загалом усі хороші люди люблять допомагати різним шахраям та пройдисвітам.

Ну, а потім в тумані стало видно і розбитий пароплав — він повільно занурювався все глибше і глибше. Мене спочатку пробив холодний піт, а тоді я заходився гребти до пароплава. Він майже затонув, і я зрозумів, що тут навряд чи лишився хтось живий. Я об’їхав навколо пароплава, покричав трохи, але ніхто мені не відповів — було тихо, як у могилі. Мені стало шкода бандитів, але не дуже; я подумав: якщо вони нікого не жаліли, то і я не буду їх жаліти.

Тоді з’явився пором; я від’їхав на середину ріки, прямуючи навскоси та вниз за течією. Потім, коли вирішив, що мене вже не видно з порома, перестав гребти і озирнувся: бачу, вони їздять навколо пароплава, винюхують, певно, шукають тіло міс Гукер, бо раптом дядечкові Хорнбеку воно знадобиться. Невдовзі пошуки припинились, і паром попрямував до берега, а я наліг на весла і стрілою полетів униз по ріці.

Минуло чималенько часу, доки в темряві не зблиснув ліхтар на плоту у Джима; а коли вже його було добре видно, то мені все здавалось, ніби він від мене за тисячу миль. Коли я доплив до плота, небо на сході вже починало світлішати. Ми причалили до острова, заховали пліт, затопили човен, а тоді лягли та й поснули, як убиті.

Розділ XIV

Коли ми прокинулись, то передивилися все добро, яке банда награбувала на розбитому пароплаві; серед нього виявились і чоботи, і ковдри, і одяг, і різні інші речі, а ще багато книжок, підзорна труба і три ящики сигар. Ще ніколи ми з Джимом не були такими багатіями. Сигари були чудові. До самісінького вечора ми валялися в лісі й говорили, я читав книжки; загалом, ми непогано провели час. Я розказав Джимові про все, що сталося на пароплаві та на поромі, й між іншим пояснив, що саме це й називається пригодами; а він відповів, що чудово обійшовся б і без цих усіх пригод. Джим признався, що тоді, коли я заліз на рубку, а він подався назад до плота і побачив, що його більше немає, то ледь не вмер від страху. Думав: усе, хана йому! Якщо його не врятують, він потоне; а якщо хтось таки врятує, то відвезе додому, аби отримати винагороду, а там міс Вотсон, певно, продасть бідолаху на Південь. Що ж, тут він мав рацію. Він майже завжди говорив до діла, бо голова в нього працювала неабияк, — як на негра, звісно.

Я довго читав Джиму про королів, герцогів і графів, про те, як вони пишно вбираються, в яких розкошах живуть і як називають один одного «ваша величність», «ваша світлість» і «ваша милість» замість нормального «містера». Джиму тільки очі витріщав — так йому було цікаво.

— А я й не знав, що їх так достобіса. Я навіть про жодного з них і не чував ніколи, хіба що про царя Соломона, й ще, певно, бачив королів у колоді карт, якщо тільки вони випадуть у грі. А скільки король отримує платні?

— Скільки отримує? — перепитав я. — Та нехай навіть тисячу доларів, якщо йому заманеться. Скільки собі хоче, стільки й отримує, — все ж йому належить.

— Нічого собі! А що він мусить робити, Геку?

— Та нічого не мусить! Таке придумав! Король сидить на троні, та й усе.

— Невже?

— Та звісно! Просто сидить на троні; ну, може, якщо війна, то на війну поїде. А решту часу нічого не робить, — або на полювання піде, або… Тихо! Чуєш? Що це за шум?

Ми підхопилися й побігли поглянути, але нічого особливого не було — це віддалік стукало колесо пароплава, тож повернулися і знову вляглися на свої місця.

— Так от, — кажу я, — а решту часу, якщо королю нудно, він затіває колотнечу з парламентом; а якщо щось зроблять не так, як він хоче, то король просто наказує відрубати всім голови. А то більше в гаремі ніжиться.

— Де ніжиться?

— У гаремі.

— А що це таке — гарем?

— Це таке місце, до король тримає своїх дружин. Ти що, ніколи не чув про гарем? У Соломона він теж був; а жінок він мав ледь не мільйон.

— А, точно, це я забув. Гарем — це щось схоже на пансіон, по-моєму. Оце, певно, в них галас стоїть у дитячій! До того ж, здається мені, всі ці жінки весь час лаються, а від цього галасу ще більше. А ще кажуть, що Соломон був найбільший мудрець на світі! Я цьому й на крихту не вірю. Ну от скажи, хіба буде розумна людина жити в такому бедламі? Ні, не буде. Розумна людина візьме та й побудує котельний завод, а якщо їй захочеться тиші та спокою — візьме та й закриє його.

— Але все ж таки він був найбільшим мудрецем на світі; я це від самої вдови чув.

— Та хай та вдова от що хочеш каже. Не вірю я, що він був мудрець, бо іноді й зовсім дурне робив. Пам’ятаєш, як цей Соломон звелів розрубати немовля навпіл?

— Авжеж, мені вдова про це розповідала.

— Отож-бо! Щось дурніше годі й вигадати! Ти тільки поглянь, що виходить: нехай цей пеньок буде одна жінка, а ти будеш друга жінка, а я — Соломон, а цей долар — немовля. Ви обоє кажете, що він ваш. Що ж я роблю? Мені треба було б запитати в сусідів, чий це долар, і віддати його справжньому господарю таким, як є, ціленьким та гарненьким, — кожна розумна людина так і зробила б. Але ж ні: я беру долар, розрубую його навпіл; одну половинку віддаю тобі, а другу — тій жінці. Ось