Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

столу перстень і, надівши його на палець, пішов до дверей, кинувши останній погляд на жінку. Біля Порога я на мить зупинився, завагавшись, чи не сказати їй, хто я, але тут же вирішив, що коли вона не пробачила мертвого, то навряд чи вона зглянеться над живим.

Я вже переступив поріг, аж раптом позаду пролунало:

— Томасе, я все-таки відзвітую тобі за ті гроші, майно і землю, які ти мені довірив?

Уражений, я остовпів. Лілі поволі йшла до мене, розкривши обійми.

— Ох, дурненький! — прошепотіла вона. — Невже ти думав обдурити жіноче серце? Адже ти говорив про бук у нашому саду, ти так легко знайшов дорогу у цій темній кімнаті. Слухай: я прощаю твоєму другові порушену клятву, бо він чесно зізнався у всьому, адже чоловікові важко бути самотнім стільки років. І ще додам: я досі люблю його. Тільки я, мабуть, застара для любові, якої чекала так довго і вже не сподівалася дочекатися на цьому світі.

Так говорила Лілі, схлипуючи у мене на грудях, поки не затихла в моїх обіймах. Наші губи зустрілися.

Розділ XL
ЕПІЛОГ

Повість моя добігає кінця, і я радий, бо мені зараз писати дуже важко, так важко, що минулої зими я думав, що вже не зумію її завершити.

Якийсь час ми з Лілі сиділи мовчки у вітальні. Бурхлива радість та інші почуття, що переповнювали нас, заважали нам говорити. А потім в одному пориві, ми впали на коліна і подякували долі за те, що вона дозволила нам обом дожити до цієї надзвичайної зустрічі.

І тут у передпокої почувся якийсь шум, і до кімнати увійшла ошатна пані у супроводі поважного джентльмена і двох дітей, хлопчика і дівчинки. Це були моя сестра Мері, її чоловік Уїлфред Бозард та їхні діти — Роджер і Джоан. Упізнавши мене ще в саду, Лілі відразу послала по них старого Джона, шепнувши йому, що приїхала одна людина, яку вони всі будуть раді бачити, і вони поспішили з’явитися, навіть не підозрюючи, хто на них чекає.

Спочатку вони нічого не могли зрозуміти і здивовано видивлялися на чужоземця. Я справді неабияк змінився, та й світло було тьмяне.

— Мері! — заговорив я нарешті, — Мері, сестро, ти упізнаєш мене?

Голосно зойкнувши, вона кинулася мені в обійми і розридалася, як зробила б на її місці кожна жінка. А Уїлфред Бозард тим часом тримав мене за руку і чортихався від надміру почуттів. Тільки діти стояли, спідлоба дивлячись на мене і нічого не розуміючи. Я пригорнув до себе дівчинку. Зараз вона була дуже схожа на ту Мері, яку я знав колись. Я поцілував маленьку Джоан і сказав, що я її дядько, про якого їй, напевно, говорили, буцімто він помер давно. А потім ми всілися за стіл. Дивною здалася мені ця вечеря — усе було так незвично! А коли вона завершилася, я розпитав, як вони усі жили тут.

Мені розповіли, що увесь спадок, заповіданий мені моїм старим другом Фонсекою, прибув, як належить і неабияк примножився завдяки турботам Лілі. Вона майже нічого не витрачала на себе, вважаючи, що ці гроші їй віддані на збереження і не є її власністю. Коли чутки про мою загибель начебто підтвердилися, Мері успадкувала свою частку і придбала сусідні землі, а також ліс і маєток. Я сказав, що дарую їй ці землі, бо і без них у мене всякого добра більше ніж достатньо. Ці слова особливо розчулили її чоловіка. Бо хіба легко розлучатися з тим, що упродовж багатьох років звик вважати своєю власністю!

Потім мені розповіли про те, як помер мій батько; про те, як неждане багатство врятувало Лілі від заміжжя з моїм братом Джефрі; про те, як після цього мій братик пустився берега і помер, заледве доживши тридцяти. А сама Лілі, розплатившись із боргами мого брата, перебралася до нашого старого будинку. Тут вона і жила усі ці роки, жила самотньо і сумно. Як вона сама мені зізналася, якби не маєток і не землі, що залишилися під її опікою, вона б пішла в монастир і прожила б там решту днів, щоб не скніти “овдовілою нареченою”. Виходити заміж за когось іншого вона не збиралася, хоча багато гідних людей добивалися її руки.

Про те, що у нас було з Отомі, я повідав тільки Лілі, і з нею я був відвертий, бо відчував: якщо я щось утаю від неї зараз, то між нами вже ніколи не буде повного довір’я. Я не став від неї приховувати ні своїх сумнівів і вагань, ні того, що я полюбив Отомі, чия краса і ніжність уразили мене при першій зустрічі в палаці Монтесуми, ні того, що сталося між нами на жертовному камені.

Коли я завершив розповідь, Лілі подякувала мені за чесність.

Вона дивилася на мене своїми чистими і ясними, справді ангельськими очима. Сльози блищали в них, коли я повідав їй про найтяжче горе, про смерть мого первістка та інших синів. Лише кілька років по тому, коли Лілі втратила надію мати своїх дітей, вона стала мене ревнувати до моїх мертвих синів.

Отож того вечора я нарешті спитав її про головне:

— Лілі, — заговорив я. — Чи згодна ти вийти заміж за таку нікчемну людину, як я?

— Я згодилася ще багато років тому, Томасе, — відповіла вона дуже тихо і зашарілася, як дівчина. — Відтоді я не змінилася. Довгі роки я вважала тебе своїм чоловіком, тільки я гадала, що ти помер.

— Це більше, ніж я заслуговую, — сказав я. — Але якщо ти згодна, — то коли ми одружимося?

— Коли схочеш, Томасе, — промовила Лілі, подаючи мені руку. За тиждень по тому ми обвінчалися.

Отже, розповідь моя закінчена. У мене була бурхлива і сумна юність, я рано змужнів, зате щастя зігріло