Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

серця, і скоро перестану бути твоєю дружиною. Але вислухай! Зараз ти пригнічений горем. Тобі здається, що щастя вже неможливе. Але це не так. Ти в розквіті зрілих років, і ще повний сил. Повертайся до своєї країни, там ти зустрінеш ту, що чекала тебе стільки років. І тоді далека жінка, принцеса згаслого роду, перетвориться на слабке видіння, і всі ці роки здаватимуться тобі тільки сном. Лише любов до померлих дітей залишиться. Ти любитимеш їх завжди, і туга за мертвими, страшніше од якої немає нічого на світі, гнітитиме твою душу вдень і вночі аж до скону, і я цьому рада, бо, думаючи про них, ти іноді згадуватимеш мене. Це все, і в цьому я вища за твою Лілі. Знай, теулю, вона не народить тобі нікого, хто б міг затьмарити в твоєму серці любов до моїх дітей!

О, я стежила за тобою дні і ночі! Я бачила, як сумує твоє серце за тою, яку ти втратив, і за далекою землею твоєї юності. Ти побачиш батьківщину і зустрінеш кохану! Боротьбу скінчено: твоя Лілі перемогла! Я слабшаю, мені важко говорити. Ми розлучаємося навіки. Прошу тебе, не думай про мене погано, бо я любила тебе і люблю. Мені здається, що й синів я любила тільки тому, що вони твої, а вони любили лише тебе. Будь щасливий… і прощавай!

Останні слова Отомі було ледве чутно. Я заглянув в обличчя — воно було холодним і блідим, і подих завмер у неї на вустах. Я узяв її за руку — вона була крижаною. Я гукнув її, поцілував її в чоло, але вона не ворухнулася і не відповіла. Отомі була мертва. Вона пішла з життя, прийнявши отруту, таємниця якої відома тільки індіанцям. Вона діє поволі і безболісно, зберігаючи до кінця повну ясність думки. Я сів на ложе, не зводячи з неї очей. Плакати я не міг — у мене не лишилося сліз. Печаль і невимовна ніжність наповнили мою душу. Тієї миті я любив Отомі сильніше, ніж будь-коли.

Багато що воскресло в моїй пам’яті того сумного світанку, коли я сидів і дивився на мертву Отомі. В її словах була правда: я не зміг забути свою першу любов і часто мріяв про те, щоб побачити обличчя Лілі. Отомі вважала, що я не любив її по-справжньому. Я любив її щиро і був вірний своїй клятві. Лише тоді, коли вона померла, я зрозумів, яка вона мені була дорога. Так, між нами лежала прірва, що ставала з роками дедалі глибшою. Попри все, вона була прекрасною, благородною жінкою, гідною найбільшої любові і пошани.

Нарешті я підвівся, щоб покликати на допомогу, і лише тоді відчув щось важке у себе на шиї. Це було намисто зі смарагдів, яке Куаутемок дав мені, а я подарував Отомі. Вона наділа його на мене, поки я забувся коротким сном, — намисто і прив’язане до нього пасмо свого довгого волосся. З ними я не розлучуся і в могилі.

Я поховав Отомі поряд із прахом її предків і тілами наших дітей. Через два дні після цього я виїхав разом із загоном Берналя Діаса до Мехіко. Насамкінець я озирнувся на руїни Міста Сосен, де прожив стільки років і поховав усіх, хто був мені дорогий.

У Мехіко Діас знайшов для мене притулок. Про мою участь у “Ночі печалі” і під час захисту міста забули, а історія пережитих мною знегод викликала співчуття навіть у іспанців. У Мехіко я провів десять днів, сумно блукаючи вулицями і схилами пагорба Чапультепека, де колись стояв палац Монтесуми, в якому я вперше зустрів Отомі. Від минулої пишності не лишилося нічого, окрім кількох могутніх кедрів.

Якогось дня мене зупинив на вулиці індіанець. Він сказав, що зі мною хоче побачитись один давній друг. Я пішов за ним, дивуючись сам собі, бо друзів у мене не залишилося. Індіанець привів мене до красивого кам’яного будинку на одній з нових вулиць. Тут мені довелося трохи зачекати в затемненій кімнаті. Несподівано хтось звернувся до мене ацтекською мовою:

— Здрастуй, теулю!

Голос, сумний і ніжний, видався мені знайомим. Передо мною стояла індіанка в іспанському одязі, ще гарна, але слабка і виснажена якоюсь хворобою чи горем.

— Ти не впізнаєш Марину, теулю? Я тебе насилу, але впізнала. Так, теулю, горе і час. змінили нас обох.

Я узяв її руку і поцілував.

— Де Кортес? — запитав я. Вона затремтіла.

— Кортес в Іспанії, веде свою тяжбу. Він одружився там з іншою. Багато років тому він прогнав мене і віддав за дружину дону Хуану Харамільо, який спокусився на мої гроші. Кортес був щедрий до своєї колишньої коханки!

І Марина заплакала. Коли вона вже нічим не могла більше допомогти конкістадору, він її кинув. Марина розповіла мені, яких мук довелося їй зазнати і як вона кричала в обличчя Кортесу, що відтепер доля відвернеться від нього. Пророцтво її справдилося.

Ми проговорили довго. Коли я розповідав про себе, вона плакала від жалю. Попри все, у цієї жінки було добре серце.

Ми вже ніколи не зустрілися більше. Але, перш ніж я пішов, Марина примусила мене узяти в подарунок трохи грошей, і я узяв їх, бо був злидарем і мені нічого було соромитися.

Розділ XXXIX
ТОМАС ВОСКРЕСАЄ ІЗ МЕРТВИХ

Наступного дня після зустрічі з Мариною до мене зайшов капітан Діас. Він сказав, що один з його друзів через десять днів відпливає до Кадіса, і що, коли я хочу полишити Мехіко, цей друг охоче візьме мене на своє судно. Я згодився і розпрощався з капітаном Діасом. Він був одним з небагатьох хороших людей з-поміж усіх цих іспанських мерзотників.

У Кадісі в порту стояв англійський корабель, що прямував до Лондона, і я купив квиток, хоча мені довелося для цього продати один смарагд із намиста, бо всі гроші, які дала