Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Навпаки, впевнений, що саме так ти й учинив. До речі, не тільки ти такий розумний. Я теж хлопець припасливий.

— Молодець. Але з цього виходить — ти не впевнений, що плани, про які ми в загальних рисах говорили, здійсняться?

— Усе може бути, Петре, все може бути…

Довелося проїхати весь Київ у західному напрямку, доки не потрапили на Житомирську трасу. Хвилин за тридцять звернули в ліс, а потім — у невеличке село Рудяки.

— Авто лишаймо тут, а самі пройдемося пішки, — сказав Крюк.

— Зрозуміло. І часто ти тут буваєш? — запитав Зорій, зовсім не сподіваючись на правдиву відповідь.

— Ні, не часто. Тут живе однокласниця моєї мами, стара як світ баба Секлета. Усі в цьому селі думають, що я її син, і співчувають їй, що так рідко буваю в гостях. Усі знають, що я ніколи у неї не ночую — якийсь начальничок і маю багато

роботи. Але ще ніхто з чужих жодного разу не цікавився моєю особою. І це поки що мене влаштовує.

— Справді, у цьому раю можна й назавжди поселитися, — оглядаючись навкруги, зазначив Зорій. — От чому в цій красі не жити, га? Пруться наші недорослі до столиці, туляться в гуртожитках, у кутках, десятиліттями чекають на квартиру, в тих умовах виростають їхні діти, і вважається, що це вони живуть. А старі батьки доживають віку в самоті, тузі й весь час очікують: може, у чад виникне бажання проїхатися у вихідний день, щоб поласувати маминими пиріжечками або татковими грушками?

— А мені здається, що якби була жива моя мама, я б сів біля неї, взяв би за руку — і ніколи не відпускав. Що маємо — не бережемо, коли втрачаємо — плачемо.

Вони дійшли до невеличкої дерев’яної хатки з красивими різьбленими, хоч і старенькими віконницями, побіленими крейдою стінами та бляшаним дахом. Наче відчуваючи прихід гостей, у двір з помешкання вийшла старенька бабуся.

— Я ж знала, що ти сьогодні будеш! — якось чудернацьки прицмокуючи, сказала баба Секлета. — Ото й не вір снам.

— Здрастуйте, мамо Секлето, — дивно привітався Крюк. — І що ж вам сьогодні вночі снилося?

— Та, не важливо. Головне — що сон у руку. А хто ж це з тобою такий молодий і гарний?

— Богдан. Добрий день, тітко Секлето, — Зорій підійшов ближче до старенької.

— Ось і добре, що приїхали. Погостюйте хоч кілька днів, а то я кожного разу, як прощаюся, то вже думаю — і навіки.

— Та що ви таке говорите, мамо Секлето. Живіть, помагай Боже, ще довго. Ви ж у мене одна-єдина рідна душа, що залишилася на цьому світі.

— У мене й обід готовий. Я ж кажу — знала, що приїдеш. Проходьте до хати, — старенька першою піднялася східцями й зникла в сінях. За нею поспішив і Крюк.

Зорій, зійшовши на першу сходинку, зупинився, а потім і сів на дерев’яний ґанок. Йому враз стало млосно, горло здавив спазм, і запаморочилося в голові. Ґанок на чотири сходинки був точно такий, як у їхньому будинку в селі, де він народив

ся й виріс. На таких самих дерев’яних ґанках-лавочках вони з мамою частенько вечорами сиділи й про щось розмовляли, іноді співали українських і російських народних пісень. «Цвіте терен, терен цвіте, та й цвіт опадає…» змінювало «Ой, рябина кудрявая, белые цветы…». Мама гарно співала, але чомусь це робила нечасто і якось невесело. Богдан пам’ятає, що їхній з мамою спів майже завжди закінчувався її сльозами. Тоді, ще будучи малим, він не розумів, чому мама так часто плаче. І лише згодом, коли став дорослим, до Богдана дійшло: мама плакала від невідомості. Що в житті чекає на її сина, який у цьому жорстокому й немилосердному світі росте напівсиротою, без батьківської опіки й захисту?

Богдан підняв очі й подивився на двері, що вели в хату. Праворуч, в одвірку, на рівні плеча чорнів заяложений і від частого використання відшліфований отвір для саморобного металевого пристрою, який називався ключем. Його в отворі не було, але Богдан знав, що він лежить десь поруч: або он під тим віником, або під тією невеличкою дощечкою. Зорій озирнувся й побачив невеличку іржаву металеву пластинку, можливо — обрізок з покрівлі. Богдан підвівся, підійшов до бляшанки й потихеньку відсунув її ногою. Так, масивний металевий ключ лежав просто в траві, і по тому, що трава була покручена й мала бліде забарвлення, можна зробити висновок, що ключем користувалися рідко.

— Ось так, — сказав уголос Зорій, — звичайнісінька ситуація.

У селах раніше рідко зачиняли хати на замок чи на засув. Найнадійнішою пересторогою, мовляв, хазяїв у хаті немає, був віник, що стояв перед дверима, або гілочка, застромлена в ручку дверей. Такий замок ніхто з односельців відчинити не наважувався. Баба Секлета жила ще тим життям, до якого звикла здавна, коли народ був і совісним, і чесним. Коли то було…

Зорій піднявся східцями, відчинив двері й знову оторопів. Перед ним були точно такі самі сіни, як і в маминій хаті: у стелі — дерев’яна ляда, в кутку — драбина, по якій можна залізти на горище, двоє дверей — вправо і прямо. Богдан знав: за дверима, що перед ним, буде невеличка кухня, яку в селі називають «хатина», а другі двері приведуть у світлицю. Ця світлиця зазвичай темна, бо зовнішні віконниці у вікнах весь

час тримали зачиненими, щоб улітку зберегти прохолоду, а взимку, тепло. Хоча взимку рідко хто жив у світлицях. І з міркувань економії навіть не топили. Та й зараз двері туди, напевно, зачинені.

Богдан смикнув за ручку — двері не піддалися. Тоді він натиснув на ручку дверей, що були