Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Так, Богдане Даниловичу. Майкл Фер — розвідник ЦРУ.

Тоді нам вдалося лише точно це встановити, але задокументувати його шпигунську діяльність нашим контррозвідникам не вдалося.

— А чому це розвідка відкрила тобі таку таємницю?

— Не май сто рублів, а май сто друзів. Пояснити це дуже просто: коли Майкл Фер минулого разу відвідував Київ, по ньому працювала ціла група співробітників: і контррозвідники, і працівники нашого управління. Кожний іноземець же апріорі вважався ідеологічним диверсантом: література там усіляка, що могла підірвати наші ідеологічні підвалини, порнуха та інші матеріали аморального змісту. Наша група тоді добре попрацювала. З деякими хлопцями ми здружилися, підтримуємо тісні контакти й після того, як групу розформували. Один із тих хлопців нині працює в розвідці, ну і…

— порушив службову таємницю й накази, які регламентують порядок ознайомлення з таємною інформацією, — повчально-занудним тоном продовжив Зорій.

— Богдане Даниловичу, так то воно так, але якби ми — маю на увазі й декого, хто сидить у цьому кабінеті, крім мене — у всьому дотримувалися букви наказів, то жодної серйозної справи не довели б до кінця. Зараз я доповім вам зміст документів, що лежать у вас на столі, і тоді, я впевнений, зміните гнів на милість.

— Коли ти встиг усе це накопати? Я ж, здається, знаю про кожен твій крок. Сам надавав тобі стільки завдань, що на десятьох вистачить. Чи, може, ти нічого не робиш у наших справах?

— Пане полковнику…

— Жартую, Вікторе, жартую. А втім, вчинімо так: ти йди працюй, а я почитаю документи сам. Якщо чогось не зрозумію — запитаю в тебе. Домовилися?

— Ех, Богдане Даниловичу, позбавили мене такого задоволення. Я ж так мріяв доповісти про все особисто! Тим більше — в тих папірцях, що лежать перед вами, є інформація про наших давніх знайомих. Хіба ви не знаєте, що іноді підлеглим треба давати можливість реалізовувати їхні марнославні природні здібності? Ви ж так можете вбити будь-які бажання здорової конкуренції і задоволення егоїстичних природних інстинктів.

— Знаю я твої природні інстинкти.

— На що ви, пане полковнику, натякаєте?

— Ти б пожалів бідних дівчат. Вони ж сподіваються, що кожна з них — єдина у тебе. Одна вона і лише вона. А ти розвів гарем. Негарно так, молодий чоловіче, негарно.

— Ой, хто б казав!

— Не зрозумів. Що ти маєш на увазі?

— Та то я, так би мовити, для самооборони.

— Дивись мені, а то розповім усе твоїй Тетяні, — Зорій погрозив пальцем.

— Я теж знаю ваш домашній телефон, — Віктор підвівся зі стільця й потихеньку позадкував до дверей.

— Згинь, нечиста сило, — Богдан Данилович різко встав і удав, що має намір побігти за Яругою. Той засміявся й прожогом вискочив у коридор.

Богдан Данилович направду любив особисто ознайомитися з оригіналами зведень про здійснення оперативно-технічних заходів, читав звіти розвідників зовнішнього спостереження. Бо ж нерідко траплялося так, що, пишучи короткі меморандуми оперативних матеріалів «для начальства», оперативні працівники опускали важливі моменти, вважаючи їх несуттєвими, і в яких досвідчений начальник міг знайти потрібне зерно або й ключ до розгадки.

Зорій відклав документ, над яким працював, коли зайшов Яруга, і почав уважно читати папери, принесені підполковником.

Таємно

Прим.№ 1

Зведення Служби зовнішнього спостереження

Спостереження розпочато о 9 годині 32 хвилини.

Об’єкту присвоєно оперативне ім’я Брут. Описання об’єкта: мужчина років 45, вище середнього зросту (приблизно 1 м 80 см), без головного убору, волосся темне, одягнений в осінню легку куртку темно-сірого кольору, темні брюки, чорні осінні туфлі. У руках тримає целофановий пакет, на якому зображена якась геометрична фігура. Зміст пакета зовні визначити не вдалося.

Брут один, без супроводу, вийшов з готелю «Дніпро», повільною ходою попрямував вулицею Хрещатик у напрямку Майдану Незалежності. Перетнув перехрестя, не спускаючись до підземного переходу, і, дійшовши до державної консерваторії, хвилин десять ходив біля цього будинку.

10:00. Брут пройшов повз кінотеатр «Україна», дійшовши до станції метро «Хрещатик — театр Івана Франка», увійшов у фоє. Купив жетон, спустився ескалатором до підземної станції, сів у поїзд, що рухався у напрямку Дарниці. Не перевірявся, ні з ким не спілкувався.

10:28. Брут вийшов на станції «Гідропарк», пройшов, ретельно перевіряючись, углиб парку, дійшов до внутрішнього озера, походив біля нього, «милуючись природою». Дістав з пакета білий батон хліба, відщипнув кілька разів і кинув шматки батона диким качкам, що плавали в озері.

10:55. До Брута підійшов мужчина, щось сказав, показуючи на качок. Об’єкту-2 присвоєно оперативне ім’я Красунчик.

Описання Красунчика: мужчина років 35–38, високий, зріст приблизно 1 м 85 см, смаглява або засмагла шкіра, рівний прямий ніс, волосся русяве, на вигляд — симпатичний, навіть красивий, одягнений у спортивну куртку світлого кольору, брюки теж світлого кольору вільного покрою, без стрілок. У руках тримав целофановий пакет. Брут віддав батон Красунчику, той відламав шматочок, кинув качкам, поклав хліб до целофанового пакета й спочатку повільно, а потім швидко пішов у напрямку метро. Зустріч об’єктів задокументовано на фото та відео.

Красунчика взято під нагляд бригадою зовнішнього спостереження капітана Триноги.

Брут