Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

втраченими роками. Богдан Данилович і не чекав від зустрічі чогось незвичайного. Він, досвідчена й уже в літах людина, з одного боку, сприймав світ об’єктивно, реально, й будь-які романтичні картини могли бути й були тільки в його уяві. Навіть не в мріях, а лише в уяві. З другого боку, в Богдана Даниловича після зустрічі з Любов’ю залишилося відчуття, що він чогось недоговорив, а ще — сумніви, чи правильно він учинив, що навіть не прохопився словом щодо якихось планів на майбутнє. їхніх спільних планів. Ніхто з них не допустив ані найменшого натяку на можливість змінити особисте життя кожного з них окремо на спільне. Обоє розуміли: надто багато кожного з них пов’язує минуле, надто багато кожного пов’язує з тим життям, де були інші люди, інші переживання. Інші втрати. Та й інші радості.

Богдан Данилович ішов додому. А саме туди йому йти не хотілося. Не хотілося — і край. Він відтягував ту мить, коли натисне ґудзик дзвінка, відчиняться двері й він знову, як і майже три десятки років, побачить те саме обличчя, ту саму жінку та почує ті самі осточортілі слова «їсти будеш?».

Він відтягував ту мить завжди, хоч би звідки він ішов, хоч би звідки повертався, хоч би скільки був відсутній удома.

Богдан Данилович попрямував до магазину, взяв там пляшку пива, хлібину, підійшов до каси. Якби знав, що буде така велика черга, не заходив би взагалі. Попереду стояла дівчина років дев’ятнадцяти-двадцяти з коротко підстриженим темним волоссям. Богдан Данилович бачив її обличчя лише мигцем, але статурою ця дівчина когось йому нагадувала.

Раптом вона повернулася до Богдана Даниловича.

— Вибачте, ви будете стояти?

— Та стою ж поки що.

— Я ще збігаю дещо візьму, однаково довго чекати.

— Будь ласка.

Дівчина швидко відійшла, а в Богдана Даниловича калатнуло серце, наче він зустрів знайому людину, та не може згадати, де він її бачив. За кілька хвилин дівчина знову стала перед Богданом, сказала «Дякую».

— Здається мені, що ми з вами вже десь зустрічалися, — Богдан сам ошалів від такої банальності. — А вам так не здається? — Зорій наче забув, скільки йому років.

— Ні, — просто відповіла дівчина, навіть не повернувши голову в бік Зорія.

Але Богдану цього було мало. Він уже знав напевне, що десь цю дівчину бачив, а можливо, і не просто бачив, а й спілкувався з нею.

Хоча Богдан Данилович стояв у черзі за дівчиною, вийшов змагазину першим, бо вона ще затрималася біля столика — вкладала харчі в пакети.

— Я на вас чекаю, — Богдан Данилович зробив крок назустріч дівчині. — Не бійтеся, я не маніяк, мені від вас нічого не треба. Просто, якщо я зараз не з’ясую, де ми з вами зустрічалися, я не спатиму до кінця свого життя. Більше того, кінець настане значно швидше, ніж мені хотілося б.

— Я нічим не можу вам допомогти. Усі мої знайомі значно молодші. Вибачте, — схаменулася дівчина. — Я не хотіла вас образити.

— А що ж тут образливого? Що є — те є. Зате я молодий серцем і душею. Правда, інші частини мого тіла трохи старші, — намагався пожартувати Зорій.

Вона засміялася. Щиро і скромно. Не «га-га-га», як скалять зуби пусті поганулі, а просто засміялася. І тут уже Богдан Данилович був певен, що він цей сміх чув багато разів. Але згадати, де й коли, так і не міг.

Вони вже не стоять біля магазину, а йдуть тротуаром, і якби хтось збоку за ними спостерігав, то подумав би, що ці люди знають одне одного давно.

— Давайте піднесу пакети. Вони ж нелегкі. — Зорій наполегливо взявся за ношу дівчини. — І справді, важкенькі. Скупилися на цілий тиждень. У будні ходити по магазинах ніколи — навчання. Ще й самій собі треба готувати вечерю.

А мама далеко. Сніданок — ще сяк-так. Який там у студентки сніданок: чай, кава, булочка, рідше — яєшня. Обід — в інститутській їдальні. А ось вечеря — святе діло. Вечерю бідний студент, якщо він не синок чи доця багатенького Буратіно, готує вдома. Так? Усе вгадав?

Дівчина зупинилася й насилу вимовила:

— Ні, не все. Я навчаюсь в університеті, а не в інституті.

— Ну, це не так уже й важливо. А який факультет і якого університету, якщо не секрет? Колись було простіше: в Києві існував лише один університет. А зараз їх розвелося, як грязі.

— Університет народного господарства. Спеціальність — економіст. Ще точніше — міжнародна економіка.

Тобто звести дебет з кредитом можемо? — знову пожартував Зорій.

— Звичайно. Але ми вже й прийшли. Я живу в отому будинку. Спасибі, що піднесли мій продовольчий пайок.

— Не варто подяки. Якби ви дозволили, я б носив ваші пакети щоразу. Навіть ранець до школи, вибачте, до університету вранці підносив би.

— Дякую, але я з ранцем не ходжу. До побачення.

— Ось бачите, ви навіть не подумали, що сказали. А ви залишили мені надію на те, що ми ще з вами побачимося.

— З якого дива?

— Ви ж сказали «до побачення». Тобто — до наступної зустрічі. А у вас є в квартирі, яку ви тимчасово винаймаєте, телефон? Якщо є, а я чомусь у цьому впевнений, я обіцяю без потреби не телефонувати.

— А яка може бути у вас до мене потреба? — удала здивування дівчина.

— По-перше, я обов’язково згадаю, звідки в мене відчуття, що я вас давно знаю. Невже вам не хочеться теж дізнатися,